Маленьке есе про прекрасне та натхнене,
про мистецтво та політику,
любов та все на світі потроху.
Роззирнулась навколо. Жадібно носом втягнула морозне повітря.
Інеєм вкрита була трава. Тихо. Ні звука. Ані петард, ані гомону людей, ані гавкоту собак.
Поки з насолодою вдихала свіже повітря з присмаком зими - інстинктивно задерла голову. Розплющила очі, а там…
Зорі!!! Зірочки!!! Сестрички милесенькі!!! На ясному зимовому оксамиті ночі.
Пояс Оріона.
Звично перемістила погляд – Бетельгейзе, Сіріус, Оріон.
Повернулася до улюбленої синьої блакитної зірки. Прошепотіла:
- Потанцюємо, Всесвіте?
Почала обертатися навколо себе, задерши голову та споглядаючи ту неймовірну просту, без надлишків красу. Вловила сріблясті промені, що торкнулися плечей.
«Ого!» - три чверті, що залишилися від Повні, так-так, саме від Повні (Blue Moon), а не від звичайної вам там щомісячної повні,
ті ¾ обіймали її своїм сріблястим чистим світлом, пробуджували в душі спів, натхнення та оту струну, що починає бриніти, як тільки Пегас десь майне незримо повз, та копитом своїм потрафить точнісінько у самісіньке чоло.
І тут - пиши пропало.
Бо не буде ані сну, ані дня, ні ночі, бо оте копито в чоло вибиває десь з кожної клітинки щось неймовірне, чи ба! може навпаки, забиває? Запорошує розум урочистим настроєм на творчість.
Божечки!!! А всього ж то друга днина Нового року! І така неймовірна!
Ще краще, аніж був останній день старого та перший новачка. Що далі? Може, весь рік буде таким казковим та чудовим?
Зупинилася.
Посміхалася, мурмотіла під ніс ледь чутно, але так, щоб сестри-зорі та Місяць-братчик чули, і весь Всесвіт заразом.
Легесенький вітерець ковзнув по обличчю.
Усміхнулася.
Сказала:
– Привіт, друже! Обіймемося! Ти теж тут? Танцюватимемо разом?
Поки гомоніла вітерцеві навздогін - побачила проблискові вогні літака.
Спочатку один, червоний. Літак навіть видко не було.
Потім бачила вже два, ще й зелений.
Слідкувала за ними, затамувавши подих зовні, а в душі верещала на ввесь-всенький Всесвіт:
«Дякую!!! Дякую! Дякую, любий Всесвіте! Які казкові подарунки!!!»
Літак зник, бо три чверті від Повні, хоч і ¾ від - та світять ого-го! - все, і не видко стало літака.
Почимчикувала легкою ходою додому, пританцьовуючи, вимахуючи руками від захвату та збудження - радість перла в усі боки. Усмішка та очі сяяли, як ті ¾ Повні.
«Божечки!» - подумала,
«і за що мені стільки щастя в один день!
Прийду і напишу про ці 3/4 Повні. Нехай залишаться в аналах моєї історії назавжди».
***
Ооооо! Я, насправді, закінчила писати глибоко вночі третього січня.
Фактично, майже під вчорашній ранок. Десята вечора на початку тільки тому, що ті перші слова та ті сріблясті промені, що торкнулися плечей, прийшли саме тоді, на вулиці.
До ноутбука я добралася вже по третій ночі.
Але ж ті три чверті!
Я була права!
Вони-таки принесли мені усе, чим нагородив Пегас, та не новим, а забутим новим-старим, прихованим надійно на паперових аркушах, вкритих лавандовим мереживом літер та слів.
І я випустила в світ те, що мало бути у сховку «про всяк випадок, якщо…».
Випустила, бо дала собі слово більше жодного рядка не ховати під сукно. Особливо, поетичного рядка.
Скільки вчора я знайшла прекрасних рядків. Моїх. Сама від себе не очікувала. Не пам’ятала про них. Бо вони під замком.
Вони – іноземною мовою. Ще з довоєнних часів, а якісь і під час…
Що зробити, коли я виросла двомовною?
Я примусила себе забути. Обрала тільки рідну мову.
Це - мій громадянський обов’язок та вибір. Обов’язок перед усіма, хто боровся та бореться. Та як оплакувало моє серце ті, інші мелодії, як плаче воно тепер, натрапляючи на ті рядки…
Баха та Моцарта не можна порівняти. Вони чудові обидва, та кожен у своєму амплуа, бо зовсім різне звучання їхніх творів.
Так і моя творчість іншою мовою - прожита в інших октавах, в інших тональностях. Неначе всередині мене живе дві людини, що відчувають по-різному, живуть в різних ритмах, сприймають світ, відповідно до звучання мелодії в глибині душі.
Але ж ви не очікуєте, що душа монохромна?
Чи одноголоса?
Безмірне вічне створіння, що живе на всіх рівнях Буття цього Всесвіту, висловлює себе розмаїто. Та моя людська частинка вперто затялася віддавати шану та данину тим, хто гинув та гине за солов’їну.
Писати мовою окупанта, творити мовою окупанта в умовах війни – це ніж у спину. Зрада, гідна потягатися за глибиною зі зрадою Юди Іскаріота.
Що вартий мій сердечний лемент порівняно з життями Небесної Сотні і тисяч, що полягли за роки війни, і мільйонів, знищених попередніми війнами, голодоморами, панщиною, завойовниками? Не вартий ніц той лемент!
Колись війна скінчиться, можливо, за мого життя. Можливо, ні. І тоді, я дозволю нащадкам, у віддаленому майбутті опублікувати всі співи моєї душі, якою б мовою вони не звучали.
Мистецтво поза політикою…
Дурниці! Невігластво! Якби ж то!
Якби ж то кожен зробив маленьке зусилля і доклався до українського: мови, мистецтва, творчості українською.
Ганьба всім цим новоспеченим, якими захоплюються.
Вони у роки війни пишуть мовою загарбників щось дуже глибоке та натхненне.
Я теж нею вмію. І, запевняю, на жаль, краще, аніж рідною. І звучу вишуканіше. І приємніше. Та глибше.
Цікаво, наскільки важливі ці творчі муки вибору для дітей, що загинули, тих, що стали сиротами, і батьків, що втратили своїх дітей у цій війні?
Вони ж-бо, мають зрозуміти! Що мистецтво поза політикою! Що я - митець і я так бачу, чую і пишу! Чи ні?
Чи, може, мають зрозуміти ті, хто паплюжить своєю російськомовною творчістю?
Так-так, до війни, попередні років десять саме так я і відповідала татові. Бо так до мене приходили мої твори.
Я не сиділа над ними.
Вони приходили і дозволяли мені взяти їх у моє життя та поділитися ними з іншими.
Бо я думала більше іноземною, аніж рідною. Бо так було звично. Без напруги в звивинах.
Ох, же ж ці ¾ від Повні.
Збурили вчорашньої ночі таке попурі, що годі й розібратися.
Добре, що вчорашня ніч закінчилася лише 20 розділом «Лавандової кімнати». І я не дійшла ще до фіналу. Я ще й сьогодні не дійшла. І тому те, що було випущене в світ минулої ночі, нове, давністю у півтора роки, жодним чином не було під впливом книги.
Еге ж! І співпадінням теж не було.
Добре, що «Та, що танцює серед зірок» написана та опублікована давно, і нехай хтось тільки спробує звинуватити мене в тому, що вона написана під впливом Ніни Джордж, про існування якої в цьому ж Всесвіті я не мала ані гадки у переддень Різдва багато років тому,
коли Пегас в своїй звичній манері майнув десь між зірок, а за ним майнула і Вона - велична та прекрасна, що принесла мені власну історію про свій світ та свій Прованс.
Це все ці три чверті від…
Провели аналогії і склали переді мною досконалу картину причинно-наслідкових зв’язків.
Саме тоді, коли я про це зовсім не думала, бо смакую решту частинок «Лавандової кімнати».
І - так, навіть якби на обкладинці стояло лише Джордж, і не було би жодної інформації про письменника, – занурившись в цю прекрасну книгу я одразу знала би, що написала її жінка.
Чоловіки не відчувають, як ми. Вони інші. Вони думають інакше, уявляють інакше. Іншими словами описують своє кохання, свій світ, те, як вони кохаються та відчувають коханих.
Візьміть будь-якого автора чоловіка і уважно прочитайте, як він описує почуття та емоції чоловіків, сцени кохання та пестощів.
Нііііі. Жінку чути за версту. Це той привид, що переслідував мене весь час, коли я писала про свого П’єра. Бо це те, яким би я хотіла бачити його.
І я знала, що будь-який чоловік, що здолає ті 14 аркушів А4 12-м кеглем Georgia, абсолютно точно пирхне майже зневажливо, що це написала жінка.
Ну і нехай!
Я тримала її в сховку. Та однаково знайдуться ті, хто вишукає недосконалість. Плювати. Вже.
Я даю радість, крила, я розповідаю історії.
Я зцілюю душі мажорними нотами і відчуттям, що все буде добре.
В світі і без мене забагато болю та розчарувань. Я маю вкладати свою часточку у відновлення балансу,
і свої «золоті зливки», мої «діаманти» та «скарби» я складаю на ту таріль терезів, де радість, кохання, дивовижа, дива та щось чудове.
І оці магічні ¾ від Повні…ммммм…
Ви відчуваєте магію, яка витає у повітрі?
Коли ось ця Пані ковзне незримо повз вас, і потім втілюється та втілюється у різних проявах тут, через вас, надбавши форму, колір звучання та вираз.
Аж поки не майне так само непомітно в інші октави Буття?
Це, як кохання, аромат якого відчувають у повітрі, та ніхто не бачить. Магія…
Магія, яку приносить саме Буття -
то Поясом Оріона, то неймовірним світанком, то сонячними променями, що пестять очі та щоки з-за обрію, коли світило вже ховається за виднокруг,
то пряними пахощами полуденного літнього різнотрав’я, то повітрям, яке пахне морозом та свіжістю, снігом пухнастим, то трьома четвертими від Повні…
Я збережу їх, допоки вони не пішли.
Той Місяць-братчик і сестри-зорі, що гаптують оксамитове вбрання Пані Ночі.
Вони - мій чарівний еліксир натхнення.
Моя амброзія.
У когось ніч, щоб спати. А мене ця чаклунка, варто лиш роззявитись на її прекрасну сукню, зваблює та кличе в свої Октави, творити з нею, співати саме Буття.
Ніч…Оксамитова Пані…
Ось тепер до свого арсеналу чарів додала Вона і ті три чверті від Повні.
Дякую, моя Пані! Приймаю!
Приймаю з вдячністю!
Рвучко ковтаю ваш магічний трунок № -надцять, здобрений тим срібним місячним сяйвом,
якому так необачно було дозволено торкнутися плечей, та й затягнути у вир Ваших безмежно-синіх, гаптованих діамантами Чертогів.
Де кордони тих безмежних володінь?
Там, де ранкові промені Аврори граючись змінюють колір небесного вбрання.
І сестра її, Селена, розчиняється, стає незримою аж до щоденної урочистої зміни шат.
А поки до того далеко,
¾ від Селени підбурюють смакувати магічний трунок якнайшвидше.
Ковтаючи жадібно, похапцем, бо ½ вже йде.
І що з тієї половини "головки сиру"?
Вона буває так часто! І така очікувана та майже передбачувана.
А поки на спад іде Blue Moon -
¾ від Повні заворожують, зваблюють, вимагають…
Зберегти їх. Розповісти про них.
Бо буде інша мить. Інших три чверті від.
Не така. А ця одна.
Ця неповторна срібна Мить…
***
МОЄМУ ТАТОВІ,
чиї томики з різними поезіями в м’яких та твердих палітурках, які я, як природжений книгожер, ковтала запоєм, додаючи туди зачарованої Десни, на якій виросла, та неймовірних змалювань Олександра Довженка, приправлених магією Дністровського каньйону та Хмелеви, де такі зорі, що бувають лише в Карпатах, нехай це і передгір’я…
ТАТОВІ, завдяки якому, мій дах з’їхав в глибокому дитинстві, і я завжди бачу зорі краще, ніж будь-що інше, бо їх краще видно через дах, що з’їхав😊, а світ сприймаю і відчуваю саме так, як є…
Люблю тебе! Ці три чверті від Blue Moon, мабуть, приходили, для Тебе!
P.S.: І я могла би почекати 2 дні та урочисто сказати тобі - з Днем народження! Я скажу. Та свій пост-подарунок зичу тобі завчасно.
Який смак у несвіжого хліба? Інакший. Нехай цей «хліб» ти з’їси майже «з печі».
P.P.S.: ці три чверті такі символічні, вони немов індикатор того, де ти зараз, скільки твого часу пройшло вже тут, на Землі.
Живи довго, будь ласка. Довго, якісно та щасливо.
Я сподіваюсь, час подарує нам ще багато спільних захопливих подорожей та пригод,
і ще не один Блакитний Місяць, який ми зможемо споглядати разом, пліч-о-пліч,
задерши голови та вловлюючи кожною клітиною, як невимовно бринить безмежна радість Буття.
Kommentare