«Незримою червоною ниткою пов’язані долі тих,
кому судилося зустрітися, не зважаючи на Час, Місце та Обставини.
Нитка може розтягнутися або сплутатися, але не перерветься ніколи»
Старовинний китайський вислів.
День добігав кінця, П’єр закінчив репетицію, закрив рояль і деякий час ходив по будинку. Він пересувався, немов сновида, на автоматі клацнув вимикачем і кімнату залило золотисте м’яке світло торшера.
П’єр включив чайник, так само машинально поклав у горнятко пакетик чаю та залив окропом.
Взяв горня до рук і деякий час стояв, гріючи об нього долоні та дивлячись кудись вглиб себе. Погляд П’єра застиг десь у просторі. Стояв так, неначе закляк.
Проте через кілька хвилин це, як «рукою зняло» чи «бабця поворожила»: на обличчі з’явилася бадьора усмішка. П’єр сьорбнув запашного чаю і, мугикаючи щось під ніс, жваво рушив на терасу.
Так відбувалося завжди. Після концерту чи репетиції П’єр ще деякий час перебував там, у тих творах, що грав, в тих історіях чи епохах.
Навіть закривши інструмент, спілкуючись з оточуючими, він частково перебував ще десь там, в тих світах, життях чи почуттях, намальованих звуками, зібраних у ноти та твори кимось талановитим та геніальним, хто зміг це скласти докупи і розповісти.
А він, П’єр, вже був переповідачем тих історій. Провідником у світ музики. І музика продовжувала звучати десь всередині, в кожній клітині, бриніти тлом, аж поки стихала і відпускала П’єра назовні. Тож і тепер, як тільки змовкли останні акорди «Місячної сонати», П’єр ще деякий час перебував десь там, наодинці з її відлунням в його душі.
Проте, на терасу вийшов вже той П’єр, що цілком належав цьому світові.
Він ще сьорбнув чаю, підняв обличчя догори та мугикнув. На вулиці було темно, цвіркуни десь тихо скрекотали в садку, а по небу розсипалися зорі-намистини. П’єр подумав, що знову день збіг так швидко, що він навіть не встиг і оком змигнути, як надворі вже ніч, а він був би й не помітив цього, якби ж не оксамитово-синє небо над головою.
П’єр розглядав зоряне небо. З насолодою відшукував знайомі сузір’я та планети. Десь високо вгорі у різні боки на різній висоті пройшли літак та супутник. Деякий час П’єр спостерігав за тим та іншим, аж поки не побачив зорепад.
«Дивно» - подумав П’єр - «Ще не серпень, звідки ж стільки зірок падає долі? Чи то ба, якийсь дощ з комет, чи що?»
Він придивися і очам своїм не йняв віри. То був не дощ. Високо в небі серед зірок рухалися зірки. Вони не падали долі, як йому здалося спочатку, вони… вони танцювали…
П’єр струснув головою, кліпнув очима, наче зганяючи мару:
«Мабуть, запрацювався трохи і вже мені в очах двоїться»,
подумав він і вирішив, що сьогодні вже не читатиме чогось цікавого на ніч, хіба, послухає аудіокнигу, а очам дасть відпочинок.
П'єр ще раз подивився вгору і побачив дівчину…
Не зовсім дівчину, але він не знав, як назвати те, що бачив.
Це була дівчина чи жінка, зіткана з зірок. Неначе велетенська голограма, контури якої були створені зірками та планетами. Вона рухалася десь у просторах Галактики прямо перед його очима. Але ця голограма мала цілком певні форми.
Це була жінка…Величезна, гарна, велична. І така грайлива та тендітна одночасно. І вона танцювала.
Довга зіркова сукня її кружляла у космосі, тягнучи за собою, наче у вир, інші сузір’я та зірки, а потім, наче пружина, яку відпустили, і вона розкручується, так і зорі з тієї сукні знов поверталися на свої місця.
«Мара» - подумав П’єр.
Але очей не міг відвести від того видовища, таке воно було фантасмагоричне, дивне, нереальне і невимовно прекрасне. Те диво то віддалялося, то наближалося, дівчина ставала то меншою, то більшою, вона рухалася небосхилом так, неначе танцювала десь на галявині, а не в безмежних просторах Всесвіту.
П’єрові заклякла шия, але він того навіть й не помітив. Очей не зводив з тієї магії, лякаючись не знати чого більше, чи то згубити те диво-дивне з очей, чи, що це все мара, і як тільки він відведе погляд, вона пропаде і більше, не дай Бог, не з’явиться ніколи.
Скільки то тривало П’єр не знав. Він спам’ятався лише тоді, коли дівчина докружляла до Чумацького Шляху і ніби розчинилася у ньому, згубилася там серед спіралей його зоряних систем.
П’єр глибоко втягнув легенями повітря, видихнув, зрозумів, що весь той час стояв, затамувавши подих від подиву та захоплення.
«Що це було?», спитав він себе. «Що це було?».
Знав, що не може самому собі пояснити того, що бачив, отож, спитати у когось поради - годі й було сподіватися. Або комусь розповісти.
Про що? Про те, що бачив в небі дівчину, зіткану з зірок? Чи про те, що вона кружляла Галактикою, збираючи зорі краєм своєї сукні та рукавами, а потім відпускаючи їх?
П’єр яскраво уявив себе, білу палату з заґратованим вікном та одиноким залізним ліжком. Навіть, його близькі вирішать, що він з’їхав з ґлузду.
Хитнув головою, неначе відганяючи побачене від себе, і повернувся до будинку.
***
Ранок був чудовий. Такий ніжний та свіжий, яким лише може бути ранок прекрасної літньої сонячної днини. П’єр вийшов на терасу, солодко потягнувся та кілька хвилин стояв так, завмерши та насолоджуючись запахами, звуками, красою та вранішнім затишком, що панували у садку.
То був його щоденний ритуал. Ген-ген, тільки-но займалося за обрієм сонце, він пробуджувався з першими його променями та поспішав за своїм запашним чаєм. А тоді на побачення з новим днем.
П’єр вітав народження того дня. Невимовно. На повні груди вдихаючи той п’янкий ніжний сонячний рум’янок, насолоджуючись ранковими росами…
В такому піднесеному стані він починав кожен свій робочий день. Сьогодні, коли П’єр вийшов у садок і задер голову, щоб милуватися рожевим небом, розмальованим Авророю, на якусь мить згадалося йому вчорашнє видіння.
П’єр заплющив очі і перед ним постала та, що танцювала серед зірок. Він усміхнувся, кинув оком довкола, милуючись різнобарв’ям та втішаючись вранішнім співом пташок. Десь далеко було чути, як кує в лісі зозуля, та в ближньому селі когути сповіщають початок нового дня.
І він, П’єр, з величезною вдячністю за це квітуче життя довкола, рушив до рояля, сповіщати і собі про новий день, про його радощі та смутки, про чиїсь пригоди чи забуття, народження чи смерть.
І мовою його, П’єровою мовою, була музика. Та музика, яку він дарував своїм слухачам у великих чи маленьких залах, на відкритих сценах - будь де, де був би інструмент для нього та слухачі.
Ні, тільки інструмент, бо П’єр грав би, навіть, якби не мав слухачів. Навіть, якби лишився один в цілому світі - у нього була музика. Він радше не жив би без неї. Може, існував би, на автопілоті, але не жив.
Музика була для нього більше, ніж пристрастю. То було життя.
П’єр дивився на людей, що працювали в офісах, на будовах, в установах, де-інде, з величезною повагою, проте не розумів, як це? Як це отак ціле життя рахувати цифри, чи то лікувати зуби? Мабуть, для стоматолога звук бормашинки був музикою, думав собі П’єр. Бо інакше… а що інакше?
Хіба він, П’єр ще щось мав? Мав свій затишний будиночок, гастролі, відпочинок, рідних та друзів, коханок, пригоди, проте… Проте, музика рятувала його, наповнювала, та десь там в глибині весь час ще чогось не вистачало.
І оте «чогось» час від часу давалося взнаки – то ночами без сну, то якимось сумом чи тривогою, то ґедзем, що кусав за те місце, на якому сидять, та гнав кудись за небокрай у пошуках пригод - від непролазних джунглів до жарких спекотних пустель.
Дякувати Богові, П’єрова пристрасть, вона ж його робота, давала змогу подорожувати світом та ще й забезпечувати собі таке життя, якого бажалося.
П’єр був музикантом від Бога. Хоча сам він ніколи над тим не замислювався, а просто робив свою роботу, - переповнені зали, високі гонорари та графік гастроль, розписаних на декілька років вперед, - все це підтверджувало його рідкісний талант.
Сам П’єр був людиною скромною, без пафосу та світського лоску. Простий та врівноважений, жартівливий та відкритий, він був такий собі «свій хлопець» будь де. І лише на сцені, здавалося, ви бачили перед собою іншу людину, якийсь величний моноліт, що видобував звуки зі шматків дерева та струн, але такі…
Такі ті звуки були… Брали за душу, підносили до небес, спускали в глибини, забирали з собою, у свій світ, розповідаючи свої історії. І наче немає нічого навкруги - лише ви та музика.
Так грав П’єр - лише ви та музика. І нехай весь світ почекає.
***
Дні минали за днями. Літо набирало обертів, дзвеніло, бриніло, розквітало духмяними травами, рясними дощами літніми падало. Теплими. З грозами, блискавками та тією дивовижною свіжістю, пронизливою та легкою, неначе повітря стало терпким від свіжості. Так буває тільки після дощу.
П’єр продовжував свої репетиції. Час від часу приймав гостей, виїжджав у місто, жив своїм звичним життям. Але вечорами, раз по раз уважно споглядав на зоряне небо. Частіше виходив на терасу і все нібито чекав чогось. Невиразно. Сам того не усвідомлюючи.
Та дівчина… Чи, навіть, ба, не дівчина, а явище, чи що то воно було? Як це означити? Воно десь жило на межі його свідомості, і як непомітне тло всюди було з ним.
Наче ота, що танцювала між зірок, оселилася десь прозорим образом в його свідомості та душі.
І він вже і не пам’ятав, і як раніше жив без неї? Він раз по раз, споглядаючи нічне небо, шукав…
Шукав сузір’я, подібне до того, що бачив, чи якесь зоряне скупчення. Хоч щось, що могло би йому дати логічне пояснення тій фантасмагоричній картині.
Але нічого…
Зірки та планети мали свій звичний вигляд. Літаки та супутники рухалися нічним небосхилом, зорі іноді падали, комети пролітали, проте дівчини, зітканої із зірок, не було.
Одного дня П’єр усвідомив, що його життя якось непомітно перетворилося в очікування. Що все стало не таким важливим, як зоряне небо, де танцювала та, що ніби чула, як він грав Бетховена, і рухалася так велично та граційно.
Сонячної днини в середині літа, П’єр їхав у місто, милуючись краєвидами навкруги. Провансальські Альпи виднілися, наче у якомусь серпанку вдалечині, а скільки сягало око, всюди ніжним кольором стелилися лавандові поля.
Проїжджаючи повз одне з них, наче безкрайнє, він збавив швидкість і їхав повільно, милуючись тим краєвидом, що виглядав, як суцільний оксамит чи шовк. І раптом, серед того ніжного глибокого лавандового щось забіліло.
Це щось рухалося. П’єр зупинив машину, і добре пригледівшись, побачив, що серед поля, поміж стежок лаванди, танцює дівчина, в довгій легкій сукні, білій, з синіми яскравими квітами на ній.
Дівчина збирала лаванду у плетений кошик, і вочевидь, щось наспівувала сама собі,
і під ту мелодію танцювала. Вона кружляла серед стежок невимушено, природньо, посміхалася до сонця, піднявши обличчя вгору та солодко примружуючись.
Її рухи були П’єрові дуже знайомі. Оті кружляння у танці, він їх вже бачив, але не міг пригадати, де? Фігура дівчини сховалася десь в низині, П’єр постояв ще кілька хвилин, запам’ятовуючи, карбуючи в собі ту дивовижну картину, а потім рушив далі.
Він в’їхав в місто, світла бруківка приємно гуркотіла під колесами, а маленькі вулички були тішили око, бо були чепурні та ошатні. У містечку, залитому полуденним сонцем, панувала велична лінива тиша. Не абсолютна, ні. Містечко жило, рухалося, розмовляло, але все крізь оту полуденну спекотну лінь.
П’єр лишив машину на центральній площі, зробив необхідні закупки, зайшов у банк, трохи пройшовся вузенькими мощеними вуличками, вітаючись з перехожими, та повернувся в центр, до затишного домашнього ресторанчику.
Вирішив пообідати тут, перекидаючись нічим не значущими фразами з господарем ресторану та його відвідувачами.
Думки його були далеко. Перед очима у П’єра було те лавандове поле і дівчина, яку він бачив.
Він вже перейшов до десерту і смакував пиріг, як раптом зупинився, відклав шматок пирога і втупився очима в одну точку десь у просторі.
Згадав! Він згадав, чому рухи дівчини на полі видалися йому такими знайомими. Так танцювала, так само кружляла та, інша, зіткана із зірок. Та, що серед них танцювала.
П’єр труснув головою, ніби відганяючи мару. Та ні ж бо! Великого розуму не треба, щоб кружляти пританцьовуючи.
«Так, мабуть, вміють всі. А я шукаю всюди якоїсь таємниці чи пригоди», подумав він.
Але та дівчина. Вона не йшла йому з голови. Він бачив багато танців, різних, усіляких. В своїх поїздках та гастрольних турах П’єр мав змогу бачити багате розмаїття різних культур. Та ніде йому всередині не забриніло так, як тоді.
Танці різних народів були простими та складними, величними, швидкими або повільними. Це було неймовірно захоплююче та гарно. Але це було не те, що він побачив у небі опівночі, і що побачив серед того лавандового поля.
То були дуже прості природні рухи, але особливі, якісь невимовно чарівні в своїй простоті та величі. Немов та, що танцює серед зірок, стала смертною та спустилася прогулятися лавандовим полем.
П’єр вийшов з заціпеніння, розрахувався та рушив додому, потай сподіваючись побачити ту дівчину ще раз. Він їхав поволі, пильно вдивляючись навкруги, але дівчини ніде не було.
Врешті-решт, П’єр вирішив, що, можливо, йому щось примарилося і серед дня. Намагався більше про це не думати. Повернувся до репетицій. Відпустка добігала кінця, і його чекали знов переїзди-гастролі-концерти-турне.
***
Після затишного будиночку у провінції, з її спокійним розміреним неспішним ритмом життя, Париж здавався П’єрові метушливим мурашником. Він блукав вуличками, аж раптом вчув звідкись знайомі життєствердні світлі ноти - то був Моцарт, його 12 варіацій С-dur.
П’єр пішов на звук і побачив двері маленької крамнички (принаймні, так він подумав спочатку). Музика лунала звідти.
Всередині було затишно. Хлопець з сережками у вухах ніяк не в’язався з Моцартом, йому радше би підійшов якийсь хеві метал чи щось на кшталт того.
П’єр здивовано посміхнувся і розвернувся вже був вийти з того дивного, хоча і затишного місця, як погляд його затримався на стіні, і наче цілого світу кругом не стало.
То була картина. Зоряне небо і дівчина, ніби зіткана з зірок, що танцює серед них.
П’єр підійшов до картини, стояв і дивився. Довго. Наче цілу вічність. Невже комусь, крім нього, примарилося одне й те ж саме, в тих самих деталях. Дівчина на картині зараз ніби танцювала під Моцарта, але завмерла в якомусь своєму космічному па.
Зі ступору його вивів голос хлопця:
- Подобається?
П’єр озирнувся на хлопця, і так, наче до його свідомості тільки почав доходити зміст запитання, мовчки кивнув. Він опанував себе і своє хвилювання.
- Хто автор цієї картини? - спитав він.
Хлопець посміхнувся:
- Якщо Ви не поспішаєте, то зможете познайомитись особисто. Кави?
П’єр розгублено хитнув головою і присів на стілець.
Він переводив погляд з картини на вулицю за вікном, знову і знову.
Наче не міг визначитися, на що він бажає дивитися більше – на картину, чи на рух за вікном. Все ж картина перемогла. Він сидів і дивився. Дивився, не здатний збагнути, як хтось міг так точно намалювати те, що він бачив наживо.
«Невже то була не мара?» - подумав він.
- Ви хочете купити «Ту, що танцює серед зірок?» - насмішливий дзвінкий голос вивів його зі споглядання.
Перед ним стояла дівчина. Ні, жінка. Чи все ж таки дівчина? Вона могла бути будь-якого віку від 20 до… до 60.
Мабуть, якби вона не заговорила, він, зустрівшись з нею на вулиці, і замилувавшись ямочками на смаглявих щічках, міг би подумати, що їй років 25-27, не більше.
Проте, її голос, молодий, дзвінкий, але сповнений якогось вже прожитого життя, підказував П’єрові, що це доросла жінка.
Вона усміхалася очікувально дивлячись на нього. І ніби ґлузуючи, але не зле, по-доброму.
- Як Ви сказали? - ошелешено перепитав П’єр.
Жінка усміхнулася і пружною ходою рушила до столика, де стояв запашний чай з різнотрав’я.
- Я запитала, - відповіла вона, наливаючи чай у тонке біле горня, більше схоже на тендітну піалу
- чи Ви хочете купити «Ту, що танцює серед зірок»? Бо Ви дивитися на неї чи то з невимовним захопленням, чи то з подивом, неначе побачили привид чи мерця.
Жінка усміхнулася і присіла за столик.
П’єр дивився на неї і не міг збагнути, хто і що його тепер дивували більше – дівчина, чи то пак, жінка, чи картина на стіні.
Жінка була чарівна:
точена струнка фігура, темне волосся з каштановим відтінком було зібране в якусь дуже милу зачіску.
Одне пасмо вибилося, лоскотало їй скроню, і вона час від часу дмухала на нього або хитала головою, щоб відкинути те пасемко назад.
Вона була сама, неначе та картина намальована. Тільки жива, з плоті і крові.
Вона дихала, рухалася, і ніби заполонила собою весь простір навкруги, хоча зараз просто пила чай, спостерігаючи за П’єром.
П’єр усміхався, а потім схаменувшись сказав:
- Ви знаєте, мене до Вас привів Моцарт.
- 12 варіацій С-dur?
- Так, - відповів він.
- Мої улюблені, - усміхнулась дівчина.
Вона забарабанила пальцями по столу і П’єр побачив перед собою піаніста. Так рухати пальцями міг тільки професійний музикант.
- То чим Вас так причарувала моя картина?
- Ви самі її малювали? - запитав П’єр, пильніше вдивляючись в її обличчя.
- Так, - хитнула головою дівчина, - я її дуже люблю.
- А чому «Та, що танцює серед зірок?»
Дівчина підняла одну брову і сказала:
- Бо вона танцює, хіба ні? Принаймні, для мене - вона танцює.
Вона встала і легко закружляла по приміщенню. Пасмо продовжувало падати їй на обличчя, і вона час від часу поправляла його. Потім легко зупинилася перед П’єром, сказала:
- Гарного дня Вам! - і зникла десь в глибині, наче за лаштунками.
П’єр був зачарований.
Жінка вийшла за деякий час знову, в руках вона тримала плетений кошик з лавандою. Лаванда була вже суха, але її тонкий аромат заполонив собою все навкруги.
П’єр, мабуть, мав дуже ошелешений вигляд, бо жінка відставила кошик, підійшла до нього і злегка нахилившись стурбовано запитала:
- З Вами все добре?
П’єр відповів їй:
- Де Ви взяли цю лаванду?
Жінка розсміялася своїм сміхом, що дзвенів наче срібний дзвіночок:
- На полях Провансу. Я люблю приїжджати туди влітку, щоб трохи погуляти тими безкрайніми просторами. А збираю її, бо люблю.
Вона знову сіла навпроти П’єра і почала робити букетики з лаванди.
- Ви подивились на мою лаванду, теж як на привид чи мерця. Що Вас так налякало чи здивувало? - запитала вона, зав’язуючи стрічкою черговий букет.
- Якісь дивні речі відбуваються у моєму житті, - замислено сказав П’єр.
- Я бачив речі, яким не можу дати якогось логічного визначення. Я, ба, навіть, не був упевнений, що саме бачив. Деколи мені здавалося, що то моя багата уява зіграла зі мною якийсь дивний жарт, - продовжував він.
– Але сьогодні, коли я зайшов до Вашого затишного кафе чи крамниці, я побачив все це знову, в одному місці, одночасно… І Ваша лаванда… Чи не маєте Ви білої довгої сукні з синіми квітками?
Жінка усміхнулася, глянула на нього трохи здивовано і сказала:
– Маю, це моя улюблена. Хіба ми вже десь зустрічалися? Я щось не пригадую.
П’єр усміхнувся:
– Можна сказати, що так. Я бачив Вас, як Ви гуляли лавандовим полем, і пританцьовуючи збирали лаванду в цей кошик. У легкій білій сукні з синіми квітками.
- Справді? - її теплі медові очі сяйнули безліччю мерехтливих вогників.
П’єр трохи помовчав, а потім, з хвилюванням, продовжив:
– Розумієте… Я думав… я вже було думав, що Вона, - він хитнув головою у бік картини, - то витвір моєї уяви, сп’янілої чи затьмареної від запаху літнього різнотрав’я та величної музики, що створює особливий… особливий внутрішній стан.
– Я ніяк не міг собі пояснити те, що бачив. Отож, оскільки окрім мене її не бачив більше ніхто, я вирішив, що все ж таки, моя бурхлива уява намалювала ту дівчину серед гарного літнього неба, гаптованого мерехтливими зірками, наче оксамит, прикрашений коштовним камінням.
Він замовк, і ніби, на мить, зник десь в глибинах власних спогадів та почуттів.
– І тут… Тут я заходжу до Вас і бачу її…На картині… На власні очі… Саме таку, як бачив тоді… Не може ж бути у двох людей ідентичної картинки їхньої бурхливої уяви? Чи може?
П’єр дивився на неї ніби з німим проханням, очікуванням пояснень. Наче зараз вона все розкладе «по поличках» у його голові, і все стане на свої місця.
Але дівчина уважного дивилася на нього, усміхалася і мовчала. Потім перевела погляд на картину, знов на П’єра і промовила:
– Для чого Ви шукаєте відповідей? І на які запитання?
Вона піднялася, взяла чайник і неспішно налила чаю П’єрові та собі.
– Ви щось бачили, я щось бачила. Хіба це важливо - реальне чи ні?
– Я хочу знати, Вона існує? Скажіть мені! Поясніть! - він з благанням схопив її руки у свої.
Жінка усміхнулася, звільнила свої долоні з його, і сказала:
– Скажіть мені, чи в цьому світі є щось, чому немає логічних пояснень, а воно існує - чи нема нічого, окрім чогось доведеного наукою та логікою?
Вона встала, підійшла до картини і споглядаючи її продовжила:
– Ви коли-небудь бачили Бога?
П’єр захитав головою:
– Ні.
– Але вірите, що він існує?
П’єр усміхнувся, хвилювання, що охопило його раніше, трохи стишося, і він відповів:
– Ви знаєте, я ніколи не бачив Бога, але, мабуть, його відчував. Я бачу, що Ви – музикант, я бачив, як Ви барабанили пальцями по столу в такт музиці. Так роблять тільки професіонали. Тож, Ви зрозумієте, про що я... Я піаніст.
– Я не бачив Бога, але коли граю, то відчуваю його кожною клітиною свого тіла, всім серцем, ніби Бог живе саме там.
Жінка повернулася до П’єра, глянула на нього уважно і сказала:
- Мені здається, Ви вже знайшли свою відповідь.
П’єр відповів:
– Так. Тепер я точно знаю, що Вона реальна. Але хто це? Чи що це за явище?
– Хто прагне відповідей на свої запитання, рано чи пізно їх отримує, – відповіла вона.– Я би навіть сказала, своєчасно. Мабуть, Ваш час ще не прийшов.
Вона попрощалася і зникла десь у приватних приміщеннях.
Через декілька хвилин згори до П’єра долинули звуки фортепіано.
Вона грала якусь величну чотириголосу фугу Баха. П’єр здогадався, що це була вона. Навіть миті не сумнівався, що так грати могла тільки та, що бачила оту, що танцює серед зірок.
Він вийшов на вулицю. Вечоріло.
Пішов мощеною вуличкою у напрямку Єлисейських полів, і врешті-решт, звуки фортепіано згубилися десь у гамірних звуках вечірнього Парижа.
Проте П’єрові здавалося, що він на відстані чує, що грає та дівчина. Ніби якась невидима тонка струна поєднала його з нею, і тепер він відчував її, ту незвичайну жінку, поруч себе. Чи то себе поруч неї.
***
П’єр повертався з турне. З довгого багатомісячного турне. Воно тривало близько року. Позаду лишилися мальовнича Австралія, частина Африки та обидві Америки.
Безліч спогадів та вражень, емоцій вдячної публіки, чудових краєвидів та неймовірно прекрасних творінь природи, бачених П’єром, як не на власні очі, то хоча б дорогою через вікно авто.
Він любив музику, це була його робота, він жив цим, і був безмежно вдячний своїй професії, своїй пристрасті за те цікаве, різнобарвне життя, що він мав.
То було не перше і не останнє турне. І П’єр у багатьох країнах вже був не вперше.
Якісь були йому до душі, інші – просто збагачували світогляд, але кожного разу він спостерігав щось нове, отримував нові враження, нові спогади-картинки, що потім, як він повернеться до свого затишного будиночку в Провансі, де відпочиватиме і готуватиметься до нових концертів та турне, - ті спогади та враження, вони будуть його надихати.
П’єр сидів у літаку, очі його були заплющені і здавалося, що він дрімає. Та це було не так. П’єр подумки перебирав враження, наче дивився картинки у калейдоскопі. Перебував у піднесеному стані очікування. Він повертався додому. Думав про те, як швидко пролетів рік.
Адже неначе ось пару місяців тому він їхав серед лавандових полів у містечко в своїх справах і побачив ту дівчину. Думки його повернулися до тої, яку він бачив на полях, і на яку раптово натрапив потім у Парижі.
Йому згадалася і Та, що танцює серед зірок, і її портрет у затишному чи то кафе, чи то крамниці – П’єр так і не визначив що це, але хіба це мало значення? Головне, що там…
«А що там?»,- запитав себе П’єр. «Чи згадає вона мене? Чи існує ще та крамниця, чи то кафе, чи студія, та що-би-воно-не-було?».
Він розплющив очі і глянув в ілюмінатор. Літак набирав висоту і десь далеко внизу пропливла знайома панорама Лонг-Айленду.
П’єр поклав собі обов’язково затриматися на день-два у Парижі, зайти до того чарівного місця та його власників. Він знов заплющив очі, перед очима у нього була та жінка. Він згадав, як вона рухалася, її дзвінкий веселий сміх, ямочки на щоках, запах трав’яного чаю та букетики сухої лаванди, що вона тоді в’язала.
Усмішка осяяла П’єрове обличчя і десь, весь занурений у ті приємні спогади, він непомітно заснув.
Прокинувся від дотику стюарда до свого плеча. Пристебнув пасок безпеки. Чекав посадки із задоволенням та легким нетерпінням, як от діти чекають, що їм дадуть цукерку чи печиво.
В Руассі його зустріли друзі, і на деякий час П’єр полинув у веселу метушню та галас, адже його так давно не було вдома, їм так багато про що було поговорити і просто побути разом. Жодні сучасні засоби зв’язку не могли замінити живого спілкування. І тим дорожче воно було, тим щиріше та тепліше після довгої розлуки.
П’єр хотів їхати додому, до своєї квартири, проте весела гамірна компанія мала на нього свої плани. Вони ні за що не бажали слухати про відпочинок з дороги. Всі чекали з нетерпінням його оповідок та вражень, і тримали напоготові свої новини. А ще…
Ще мали для П’єра культурну програму. П’єр погодився погостювати один день у друзів, проте, сказав, що має побути трохи на самоті та має деякі справи, які хотів би владнати.
- Деякі справи?
- На самоті? - лунало звідусіль.
- Друже, ти в своєму турне був на самоті від нас майже цілий рік?!
- Заради Бога! Не можна бути таким егоїстом?!
Проте, він був непохитним. Цілу добу вони веселилися, гуляли, говорили, відпочивали і знову говорили. Дивилися фото та відео, пили вино та веселилися. Врешті-решт П’єра відпустили додому за однієї умови: він обов’язково перед від’їздом у Прованс мав піти з ними на концерт. На концерт фортепіанної музики.
Так-так. Це був не жарт. Друзі всі вуха йому проторочили, що вони зустріли дівчину, що грає, як Бог. Можливо і не так гарно, як П’єр, але коли вона грає… Коли вона грає, неначе весь світ лишається десь далеко, всі межі стираються і є лише ти та музика…
- Вона грає, як ти, - ось що вони сказали йому.
П’єр був зацікавлений. Він дуже хотів побачити когось, подібного до себе, з такою ж пристрастю до своєї справи. Піаністка! Він зможе побути у ролі глядача та слухача. Це цікава пригода!
Але думки його займала та мила крамничка.
П’єр лишив речі вдома. День був сонячний. Із задоволенням йшов він, милуючись деревами та квітучим розмаїттям навкруги. Пройшов Єлисейськими полями, дослухаючись до гамірних звуків міста, спостерігаючи за перехожими. Час від часу хтось наближався до нього та просив автограф, проте це не дратувало П’єра. Давно вже звик, що це – частина його професії. До шанувальників ставився з величезною вдячністю.
І ось, нарешті, крізь мереживо безлічі маленьких паризьких вулиць, він наближався до тієї, яка була так потрібна йому.
П’єр зрозумів, що майже біжить і дуже хвилюється. Зупинився на хвильку, опанував себе і пішов далі неспішною ходою.
І тут до нього долинули звуки фортепіано. Враз весь гамір міста відійшов кудись далеко і натреновані вуха П’єра вловили ніжний витончений мотив. То була «Tears» південно-корейського автора The Daydream.
П’єр сповільнив кроки, бо йому перехоплювало подих. Він йшов поволі, на звуки фортепіано, не маючи жодного сумніву, звідки вони лунають.
І якась неймовірна радість та тепло огорнули тіло. Він зрозумів, що напруженість та тривога, що тримали його всі ці місяці, а він їх навіть не помічав, зникли, а натомість прийшли легкість та тиха втіха.
П’єр зайшов до знайомого приміщення. Побачив хлопця, який працював за ноутбуком. Хлопець глянув на нього і усміхнувся:
- А, це Ви! Вітаю!
П’єр був здивований:
- Ви пам’ятаєте мене?
- Авжеж! Ви дуже цікавилися «Тою, що танцює серед зірок», - відповів хлопець.
У цей же час згори полинула божественна мелодія Air Йоганна Себастьяна Баха.
- Це вона грає? - запитав П’єр, так наче відповідь була не очевидна.
Питання було риторичним. Хлопець ствердно хитнув головою.
- Сумує? - продовжував П’єр.
- Ні, навпаки, надихається, - відповів хлопець. - Принаймні, вона так каже. Я, насправді, не знаю, як вона у такому сумі може шукати натхнення, але кожному – своє.
Він помовчав і продовжив:
- Мабуть, потім сяде малювати нову картину. Кави? Чаю? Чи може какао з молоком або гарячого шоколаду?
П’єр мовчав і хлопець, кинувши на нього погляд, зрозумів, що розмовляє сам з собою. Бо П’єр сидів, як зачарований, ніби його тут і не було, і слухав музику, що лунала з другого поверху. Хлопець хмикнув:
- І цей туди ж. Такий же не від світу цього. Яке їхало, таке і здибало.
І він повернувся до своєї роботи.
Скінчилася Серенада Шуберта, згори долинули звуки «Безмовності Бетховена» Ернесто Кортазара, потім полилася знайома всім мелодія «Історії Кохання» Френсіса Лея, потім симфонія № 5 Шопена «Ніжність».
П’єр все сидів та слухав, немов заціпенів. Він спам’ятався тільки тоді, коли залунали легкі веселі звуки сонат Моцарта, а потім - такі знайомі 12 варіацій До мажор.
П’єр піднявся, попрощався з хлопцем і вийшов.
Він повертався додому, наче не помічаючи нічого кругом себе, занурений у свої враження.
Та жінка. Вона грала, як він, відчувала музику, як він. Вона мала гарну техніку і неабияке чуття до музики. П’єр ніяк не міг зрозуміти, чому така, безумовно, талановита людина грає в себе вдома. Вона могла би збирати зали і давати втіху своєю грою безлічі людей.
Ці питання-роздуми крутилися в його голові, але він сам собі не міг пояснити, чому пішов і не дочекався, доки господиня того затишного місця зійде вниз. Адже він так хотів її бачити. І міг поговорити з нею. Дізнатися про неї більше. Запропонувати їй вийти на велику сцену.
П’єр вирішив залишитися в Парижі ще на день чи два і обов’язково, обов’язково повернутися в те чарівне місце. Ввечері на нього очікував концерт.
П’єр з подивом подумав, що та дивовижна загадкова жінка займає його думки більше, ніж будь-що. Він вже хотів відмовитися від вечірнього виходу, бо усвідомлював, що зараз прагнув побути наодинці із собою та своїми враженнями. Тож слухач з нього може вийти не дуже уважний.
Проте, як би там не було, він дав друзям обіцянку, і в призначений час зайшов з ними в невелику затишну камерну концертну залу.
Зала була повна. Конферансьє оголосив програму концерту.
П’єр слухав і щось у переліку творів привернуло його увагу, проте він не зрозумів, що саме. Хоч зовні він залишався спокійним та зосередженим, думки його були неспокійні, а всередині ціла гама емоцій грала чи то попурі, чи джаз, він ще не зрозумів.
Конферансьє оголосив мадам Анну Вер’є.
На сцену вийшла дівчина в легкій білій сукні. П’єр побілів, як полотно. Хтось з друзів звернувся до нього:
- Усе добре? Ти блідий?
- Щось трапилося? - прошепотіли з іншого боку, - ти неначе привид побачив!
Від цієї фрази П’єр мало не підскочив на кріслі.
- Хто це? - запитав він друга пошепки, насилу відірвавши погляд від дівчини на сцені.
- Це наша знайома. Власне кажучи, краще слухай, а потім, якщо забажаєш, ми вас після концерту представимо одне одному.
«Анна! Її звуть Анна!» - П’єр зрозумів, що сьогодні він вже чув цей концерт. Але в іншому місці. В іншій час. В тій дивовижній затишній студії. Ось, що привернуло його увагу в програмі. Він вже чув ці твори сьогодні. І саме в тій послідовності, в якій їх оголошував конферансьє.
Друг нахилився до нього і сказав:
- А знаєш, в неї є своя «фішка». Вона дуже любить Моцарта і завжди наостанок грає його…
П’єр перервав його:
- 12 варіацій с-dur?
Співрозмовник збентежено глянув на П’єра:
- Звідки ти знаєш? Ти вже був на концертах Анни? Але ж цього не може бути! Ти був на гастролях, а вона почала публічні виступи всього півроку тому.
- Я вже слухав її сьогодні, - пошепки відповів П’єр і приклав палець до рота, закликаючи до тиші.
П’єрові друзі, заінтриговані, чекали, як ніколи, закінчення концерту. Анна грала для них у них вдома, у себе в студії теж. Концерт вони слухали з вдячністю та уважністю, проте, більше їх займав П’єр та його реакція.
Коли Анна грала «Місячну сонату» Бетховена П’єр уп’явся руками у бильця і весь завмер. Нахилившись вперед, він стежив за кожним рухом піаністки. Не зводив з неї очей і, здавалося, навіть, не дихав. Коли Анна грала Френсіса Лея, він тихенько вислизнув з зали під здивовані погляди друзів.
За якийсь час П’єр повернувся, тримаючи в руках величезний букет білосніжних ірисів з гілочками сухої лаванди поміж них. Букет був перев’язаний стрічкою ніжно-бузкового кольору. Друзі дивилися на нього з дуже здивовано. Він поводився дивно. Але ще дивнішим було те, що П'єр ніби знав, що Анна любить саме такі іриси та обожнює лаванду.
- Здається, питання їхнього з Анною знайомства після концерту відпало, - усміхаючись сказала дружина П’єрового друга.
- Здається, ми ще підемо кудись вечеряти або проводжати Анну в її студію, - відповів їй чоловік.
Як і казали друзі, наприкінці концерту Анна грала Моцарта. Свої улюблені 12 варіацій. Зал аплодував стоячи. Анна з вдячністю приймала квіти і запрошувала всіх на наступний концерт. Врешті-решт, вона зникла за лаштунками. А П’єр зник зі свого місця. Він тихенько вислизнув із зали, ще коли вона грала.
Анна з квітами кружляла по вбиральні і не почула, як хтось тихенько постукав. Вона співала та кружляла. І раптом побачила в дверях П’єра. Він дивився на неї, як зачарований.
- Ви! - вона завмерла на місці. - Звідки Ви тут? - Анна відклала квіти і наблизилася до П’єра. Він почув знайому іронію і дзвінкий сміх:
- Все шукаєте відповіді на свої питання? Чи може Ви надумали вкрасти картину? - підморгнула вона йому.
- Тож вранці Ви мали таку нагоду. А тепер я пильнуватиму її. Син сказав мені, що Ви знову приходили до нас.
Зробивши коло по кімнаті, Анна знову зупинилася перед П’єром. Він мовчки простягнув їй квіти.
- Дякую! - усміхнулася вона. - Мої улюблені! Як Ви знали? - вона занурилася лицем у іриси.
- Вони ж не пахнуть, - спантеличено сказав П’єр.
- Вони ніжні та лагідні на дотик, - відповіла жінка, проводячи щокою по пелюстках квіток.
Її обличчя не змінилося за цей час, наче він бачив її от тільки вчора, і не було тих дев’яти чи десяти місяців його гастролей, переїздів, різних континентів.
Анна підняла голову від букета:
- Ви так і стоятимете, дивлячись на мене, як на музейний експонат? Заради Бога, зробіть лице простішим, бо я починаю переживати, що я примара.
Вона пирхнула сміхом і пішла з квітками до вази. П’єр вдихав її запах, такий знайомий, такий близький, такий рідний. Він зайшов всередину і зачинив двері. Анна в очікуванні повернулася до нього:
- То що ж Ви знов такого примарного побачили?
П’єр підійшов до неї, машинально простягнув руку і поправив їй за вушко пасмо волосся, що вибилося, поки вона кружляла. Її очі дивилися на нього з подивом та зацікавленістю. Маленькі бісики скакали десь в глибинах тих бездонних очей.
- Не що, а кого… - відповів П’єр, обіймаючи її. Він міцно стиснув її в обіймах, дуже обережно та лагідно. Занурився лицем у її волосся і вдихав її запах, жадібно, глибоко.
Анна не пручалася. Трохи відсторонилася від нього, поклавши руки йому на груди, та чекала відповіді.
- Я побачив відповідь… - усміхнувся П’єр. Він провів рукою по її щоці, - Відповідь на своє питання… Ви так гарно кружляли по цій кімнаті! Так легко! Так знайомо! - продовжував він. - І я ніяк не міг збагнути, де я вже це бачив, де? І поки Ви кружляли я побачив, що моя відповідь вже давно була зі мною.
Він помовчав...
- Це ти… Ти на тій картині… - Це було не запитання. Ствердження. Як якийсь постулат, що не потребує ніяких пояснень.
- Це ти танцюєш серед зірок…
Анна усміхалася і мовчала. П’єр пригорнув її до себе ще тісніше. Цілував її волосся. Здається, так тривало цілу вічність. У двері постукали і Анна м’яко вислизнула з його обіймів. На порозі гуртом стояли його друзі. Вірніше, як виявилося, їхні спільні друзі.
- О! То Ви знайомі?
- Вже познайомилися?
- Де ви познайомилися? - лунали здивовані вигуки з різних боків.
- Ви знаєте, я дуже…дуже…дуже голодна! - голос Анни пролунав дзвінко і всі вмить змовкли. - Може, я переодягнуся і ми десь повечеряємо всі разом? Поки не поїм, не відповідатиму на жодне запитання, - усміхаючись продовжила вона.
Вся гамірна компанія дружно викотилася надвір і там, в очікуванні Анни, почала засипати питаннями П’єра.
- То де ж ти сьогодні вже чув цей концерт? - вигукнув його друг, якого П’єр так ошелешив на початку вечора.
- Розумієш, минулого року, перед від’їздом на гастролі, на одній із маленьких вуличок недалеко від Єлисейських полів, я натрапив на дивне місце. Чи то студію, чи то крамничку, чи то кафе. Я йшов на звуки музики. В когось грав Моцарт. 12 варіацій с-dur, - відповів П’єр.
Друзі усміхнулися:
- Тааак! Це дім Анни, її затишне «гніздечко» посеред гамірного міста.
- Сьогодні вдень я туди повернувся! - продовжував П’єр. - І я зайшов туди, сів, і слухав, і слухав, як та дивна загадкова жінка, яку я там зустрів рік тому, грала нагорі Баха, Шопена та Моцарта… Вона була там рік тому, коли Моцарт грав десь у записі. І сказала мені тоді, що ці варіації її улюблені. Та я не знав ані її імені, ані чогось про неї... Ані того, що вечором іду саме на її концерт, - закінчив свою розповідь він.
- Оооо! Мабуть, Анна справила на тебе неабияке враження, якщо ти вирішив повернутися і знайти її дім знову.
- Я думаю, - пролунав дзвінкий голос Анни, що вийшла до них на вулицю, - Я думаю, ви помиляєтеся. У мене просто є одна річ, яка чомусь магічним чином привернула увагу пана… - Анна глянула на П’єра з німим запитанням.
- П’єра, - відповів він. - Мене звуть П'єр.
- Отже, - продовжила Анна, - це деякі речі у моєму, як ви кажете, «гніздечку», привертають надмірну увагу різних диваків.
Вона знов розсміялася своїм дзвінким сміхом.
«Неначе зорі по небу розсипала», - подумав П’єр.
***
Цілісінький вечір він не зводив з неї очей. Був замріяний і мовчазний.
Друзі крадькома усміхалися, переморгувалися, киваючи одне одному на нього. Проте П’єр того не помічав.
Час від часу він ловив погляд Анни. Вона ніби спостерігала за ним, і мовчки підтрунювала. Сміялася одними очима.
Вечеря продовжилася прогулянкою і приємною бесідою.
Поки П’єр та Анна гаряче дискутували на тему улюблених композиторів та виконавців, всі якось непомітно роз’їхалися по домівках.
- Ви не хочете кави? - Анна озирнулася і побачила, що вони лишилися самі.
- Ой! - вигукнула вона,
- Я і не помітила, що ми залишилися самі.
П’єр усміхнувся:
- Хіба це заважає нам випити кави?
- Я би зараз залюбки опинилася з чашкою кави у плетеному кріслі-гойдалці, десь на терасі або в садку, в улюбленому Провансі, - сказала Анна, дивлячись на зоряне небо.
- Так, щоб можна було качатися, загорнувшись у плед, сьорбати свою каву та споглядати зорі, - продовжила вона замріяно.
- Прованса у мене з собою нема, - усміхнувся П’єр,
- А плетену гойдалку, плед, каву та споглядання зоряного неба можу організувати.
- Правда? - Анна перевела погляд на нього.
- Так! У мене величезний балкон, крісло-гойдалка з пледом та чудовий огляд зоряного неба. І я зварю Вам запашну каву.
***
Анна прокинулася від лоскоту. Сонячний промінчик ковзав по її обличчю. Вона була загорнена у плед і хтось обіймав її, лагідно та міцно. Було тепло і затишно.
Анна давно так добре не спала у Парижі.
Так солодко спалося лише десь у Провансі, на свіжому повітрі, в тиші та спокої. Анна тихенько поворухнулася, намагаючись не розбудити П’єра. І одразу ж відчула ніжний поцілунок на своїй щоці.
- Добрий ранок, кохана! - прошепотів він їй на вушко.
Анна усміхнулася, шаріючись:
- Добрий! - та вона не повернулася до П’єра обличчям.
Їй було так затишно в його обіймах, але так ніяково. Ніяк не могла пригадати, як опинилася тут, у ліжку.
- Ти заснула в кріслі, поки я варив тобі каву, - сказав П’єр, обіймаючи її міцніше і цілуючи ямочку на її щоці.
- Перепрошую, - Анна нарешті повернулася до нього. Легкий рум’янець видавав її. Вона зашарілася…
- Коли хочу спати, засинаю будь-де. Мабуть, трохи перевтомилася.
Анна поклала голову йому на груди і тихенько насолоджувалася тим, як він пестить її волосся та обережно цілує його.
- Це добре. - мовив П’єр.
- Бо я мав унікальну можливість побачити, як спить та, що танцює серед зірок.
Анна підняла голову і пильно подивилася на нього:
- Ти про що?
- Я знаю, що це ти, - продовжував він.
- Ти – Та, що танцює серед зірок. Це ти на тій картині. Я не знаю, як таке може бути. У мене немає логічних пояснень. Вони мені не потрібні.
П’єр на якусь мить замовк, і заговорив знову:
- Я певен в цьому, як ніколи. Що ти, саме ти, я не знаю, яким чином…Це ти танцювала…І я тебе побачив…
Він поцілував її.
- А потім я побачив тебе серед поля, і твої рухи були такими знайомими… А потім там, в твоєму гніздечку, коли ти з кошиком лаванди вийшла і кружляла внизу…
Він занурився лицем у її волосся, що спадало на один бік, як водограй, від того, що Анна схилила голову.
- І як я одразу не здогадався! Але чому?! Чому ти промовчала?!
Анна сіла на ліжку. Вона дивилася у вікно, ніби збираючись з думками. Її волосся розсипалося по плечах, і сонячні промені підсвічували його, профіль та плед, у який вона, по інерції, все ще загорталася.
Вона здавалася якоюсь легкою чарівною істотою, зітканою з сонячного серпанку. Над якою ані час, ані щось інше не мали жодної влади.
- В світі існує багато речей, яким немає логічних пояснень, - відповіла вона, дивлячись на П’єра.
- Чи реальні вони? Чи справжні? Осягнути можна тільки власним серцем. Будь-яка інша відповідь не буде правдива.
Якийсь час вона мовчала, вглядаючись у вікно. Потім обернулася до П’єра:
- А якщо я скажу тобі, що тобі просто примарилося і ти шукаєш щось, і тому чіпляєшся за подібне? - в очах її скакали мерехтливі вогники.
Вона примружилась, усміхнулася, і знову згорнулася у нього на плечі.
- Ні! - П’єр впевнено хитнув головою.
- Ні. Бо ти не мара і не привид. Ти з плоті і крові. І я бачив на власні очі, як ти вчора кружляла після концерту. Хай тому немає пояснень. Я знаю, що це ти!
Він притиснув її до себе так, неначе боявся, що вона зараз розтане або розчиниться в повітрі та зникне, як казкове видіння.
- Ти тільки поясни мені, чому тебе бачив тільки я?
Анна хмикнула:
- Чому ж тільки ти? Багато людей у різних частинах світу бачать Ту, що танцює серед зірок.
Вона помовчала і продовжила:
- Її бачить цілий Всесвіт і танцює разом з нею. Можливо, і не один Всесвіт.
Вона знову зробила паузу, обійняла П’єра за шию і поцілувала у щоку:
- Не всі, П’єр, можуть відшукати її тут, на Землі.
Анна дивилася прямо йому в очі, і П’єр ніби поринув у якийсь теплий безмежний океан ніжності, наче цілий Всесвіт з мільярдами зірок раптом звузився до розміру її очей, чи то її очі стали розміром з цілий Всесвіт – все це вже не мало значення.
Він побачив там, в тій безмежності, в мерехтливих вогниках, як вона танцює, і міцніше пригорнув її до себе.
ЕПІЛОГ
День добігав кінця, П’єр закінчив репетицію, закрив рояль і деякий час ходив по будинку. Він пересувався, немов сновида, на автоматі клацнув вимикачем і кімнату залило золотисте м’яке світло торшера.
П’єр включив чайник, так само машинально поклав у горнятко пакетик чаю та залив окропом.
Взяв горня в руки і деякий час стояв, гріючи об нього долоні та дивлячись кудись вглиб себе, бо погляд його застиг десь у просторі. Стояв так, наче закляк.
Проте, через декілька хвилин це, як «рукою зняло» чи «бабця поворожила». На обличчі з’явилася жвава усмішка, П’єр сьорбнув запашного чаю і мугикаючи щось під ніс жваво рушив на терасу.
Так було завжди.
Після концерту чи репетиції, він ще деякий час перебував там, у ти творах, що грав, в тих історіях чи епохах. Навіть, вже закривши інструмент, спілкуючись з оточуючими, він частково перебував ще десь там, в тих світах, життях чи почуттях, намальованих звуками, зібраних у ноти та твори кимось талановитим та геніальним, хто зміг це скласти докупи і розповісти.
А він, П’єр, вже був переповідачем тих історій. Провідником у світ музики. І музика продовжувала грати десь всередині, в кожній клітині, бриніти тлом, аж поки стихала і відпускала П’єра назовні.
Проте, на терасу вийшов вже той П’єр, що цілком належав до цього світу.
Він сьорбнув ще чаю, підняв обличчя догори та мугикнув. На вулиці вже було темно, цвіркуни десь тихо стрекотіли в садку, а на небі розсипалися зорі-намистини.
П’єр розглядав зоряне небо, з насолодою відшукуючи знайомі сузір’я, планети та зірки. Десь високо вгорі у різні боки та на різній висоті пройшли літак та супутник…
Деякий час П’єр спостерігав за тим та іншим, аж поки не побачив голограму, контури якої були створені із зірок та планет, рухалася десь у просторах Галактики прямо перед його очима.
Це була жінка…Величезна, гарна, велична. І така грайлива та тендітна одночасно. І вона танцювала.
Довга зіркова сукня її кружляла у просторі, тягнучи за собою, наче у вир, інші сузір’я та зірки, а потім, неначе пружина, яку відпустили, і вона розкручується, так і зорі з тієї сукні знов поверталися на свої місця.
«Моя дружина знову танцює», - усміхнувся П’єр.
Він бачив це стільки разів, що йому вже мало й набриднути.
Але П’єр очей не міг відвести від того видовища, таке воно було фантасмагоричне, дивне, нереальне і невимовно прекрасне. Те диво то віддалялося, то наближалося, дівчина ставала то меншою, то більшою, вона рухалася небосхилом так, неначе танцювала десь на галявині, а не в безмежних просторах Всесвіту.
Він спам’ятався лиш тоді, коли дівчина докружляла до Чумацького Шляху і ніби розчинилася у ньому, згубилася там серед його спіралей та сузір’їв. І в той же час ніжні руки обвили його шию:
- Коханий, ти що там примару побачив?
Дзвінкий сміх розлився по будинку і садку. Вона провела рукою по його сріблястому волоссю:
- Ходи, скоро приїдуть діти та онуки, і я хочу накрити на стіл.
П’єр усміхнувся:
- Знаєш, кохана, ти зовсім не змінилася і боюся, я скоро почну плутати тебе з нашими онуками.
- Бабця Анна каже, що її надихає класика, - пролунав дзвінкий голос з вітальні.
- Але я думаю, що вона так добре виглядає тому, що танцює серед зірок, - сказала дівчинка забігаючи до вітальні та обіймаючи дідуся та бабусю.
- Гелено! Твоя безмежна уява колись зіграє з тобою злий жарт, - почувся голос невістки Клодії з передпокою.
- Бабусю! - маленька Гелена благально подивилася на молоду струнку жінку, яку аж ніяк не повертався язик назвати бабусею.
- Чому мені ніхто не вірить? Скажи їм! Скажи, що це правда!
Анна підморгнула їй:
- Уявлення не маю, про що ти?
П’єр обійняв онуку і сказав:
- Чому ж ніхто? Я ж тобі вірю!
- Правда? Правда-правда? - усміхнулася маленька Гелена.
- Сама справжнісінька! - підтвердив П’єр.
- І ти бачив, як вона танцює? У тій чудовій зоряній сукні, як на картині у паризькому «гніздечку»?
- Звичайно, ж! І досі бачу! Саме так я її і знайшов! - Побачив як вона танцює, а потім зустрів у Парижі. Тільки тсссссс… про це нікому!
За декілька хвилин у вітальні стало гамірно, наче бджолиний рій гуде.
Це діти та онуки П’єра та Анни приїхали до батьків на вихідні.
Вони жартували та сміялися, підтрунювали над батьками та питали, чи дізнаються вони колись правду, як батьки познайомилися, чи їм розповідатимуть казку про Ту, що танцює серед зірок.
П.С.: Роки минали і одного дня пішли у інші світи П’єр та Анна.
«Діти, якщо ви читаєте цього листа, то я вже не з вами. Принаймні, у тому розумінні, у якому ви звикли.
Як би добре я не виглядала і якою молодою б вам не здавалася. Всі ми втомлюємося від нашої подорожі тут на Землі.
І якими б скептиками ви не були, мої діти, тато завжди казав вам правду. Він бачив, як я танцюю. Серед зірок.
А потім знайшов мене в Парижі.
Ви маєте знати, знати десь у глибині свого серця, що я завжди поруч.
Бо я буду з вами поруч, навіть, якщо ви цього не відчуватимете.
І якщо Вам дуже вже захочеться побачити мене, дуже-дуже, спитайте Гелену, як покликати мене. Як побачити. Вона приведе Вас до мене.
В світі є багато речей, яким немає логічних пояснень. Проте від цього, вони не перестають існувати і не стають менш реальними. Те, що знаходиться за межами розуму не знаходиться за межами свідомості. Істину знає тільки ваше серце».
***
Струнка молода жінка підхопилася, сіла за фортепіано і заграла. Вона грала 12 варіацій с-dur Моцарта. А потім тихо закрила білий рояль і сказала:
- Ходімо на терасу. Я вам її покажу. Вона обов’язково танцюватиме. Ні за що в світі не пропустить свого улюбленого Моцарта...
Десь високо вгорі у різні боки та на різній висоті пройшли літак та супутник.
І тут вони побачили наче велетенську голограму, контури якої були створені із зірок та планет. Вона рухалася десь у просторах Галактики прямо перед їх очима. Це була жінка… Величезна, гарна, велична. І така грайлива та тендітна одночасно. І вона танцювала.
Довга зіркова сукня її кружляла у просторі, тягнучи за собою, наче у вир, інші сузір’я та зірки, а потім, наче пружина, яку відпустили, як вона розкручується, так і зорі з тієї сукні знов поверталися на свої місця.
Вся родина П’єра та Анни мовчки спостерігала за тим явищем.
Вони затамували подихи і дивилися на зоряне небо з широко розплющеними очима, завмерши на місці.
На якусь мить жінка обернулася до них своїм зоряним лицем, усміхнулася і зникла, докружлявши до Чумацького Шляху, ніби розчинилася у ньому, згубилася там серед його спіралей та сузір’їв.
Всі мовчали.
Це невідомо-що-явище дійсно, як дві краплі води, було схоже на їхню мати та бабусю. Всі бачили картину у паризькому «гніздечку» і жартували. А тепер вона ожила прямо посеред нічного неба.
- Я ж вам казала. Ціле життя вам казала… - почувся тихий голос Гелени.
Це була Та, що танцює серед зірок.
Вона і дотепер танцює, і, мабуть, танцюватиме доти, доки існуватиме цей Всесвіт.
І Ви теж можете її побачити. Десь там, серед зірок. А, можливо, зустрінете тут, на Землі.
Вона час від часу повертається.
Змінюється колір її шкіри, чи очей, колір чи довжина її волосся, але не Сутність. Вона завжди однакова – вона Та, що танцює серед зірок.
Всім, хто вірить в те, що в житті завжди є місце для дива...
Comments