Photo by Yuliia Dementsova on Unsplash
Знаєте, особисто я терпіти не можу запах липи. Занадто солодкий, занадто терпкий… Мені його всюди занадто… Та ще й голова від нього починає боліти...
Чотири роки тому я дізналася, що алергія може проявлятися, окрім звичних висипів та набряків ще й головним болем та нудотою. Ось так.
І дізналася я це не з Гугла чи газет, а від професорки-гастроентеролога.
Саме вона пояснила, що моя одвічна бурхлива реакція на неприйнятні моєму організмові запахи – це не про нерви здають, а про алергічну реакцію.
Вам байдуже, само собою, а от мені стало значно легше.
Вам байдуже, бо ж вам ціле життя не ставили на вид те, що ви занадто гостро реагуєте на запахи.
А мені ставили. Я алергік. Цим все сказано. Ні, не все.
У мене є ще цілий розкішний букет всілякого та різного, а моя картка в дитячій поліклініці була ні, не в топ-10 чи топ-5. Теж мені, пхееееее…
Вона, як самотній переможець гірських вершин, була одна-єдина, найтовстіша, поза всілякою там вам конкуренцією.
Своїм «розкішним букетом» я волію не ділитися.
Щось з нього входило в базову комплектацію, щось – надбане за час подорожі цією планетою, але серед того всенького є ще мій улюблений чирячок – обструктивний бронхіт.
До чого я тут вам таку нудотину розписую? Час ваш марную…
Щоб ви зрозуміли, чого я така упереджена до тих нещасних липок в період цвітіння😊
Бо всім, слабким на бронхи та легені, потрібно було обов’язково пити липовий чай, їсти волоські горіхи та мед.
От прям, як колись тим риб’ячим жиром кожному добровільно-примусово «спричиняли добро», так мені його «спричиняли» липовим чаєм з медом та тими горіхами.
А коли твої родичі дуже завзяті та старанні… То вже виходить оте класичне – що занадто, то не здрово.
Тож моя упередженість не якась там надумана, а цілком-таки виправдана стараннями родичів та наявністю алергії.
А ще й тато, як на лихо, ходив та й мугикав зі свого улюбленого репертуару по хаті: «…а липи цвітуть духмяні-духмяні, а двоє ідуть щасливі в коханні…»
Сподіваюся, пані та панове співчаєчниці та співчаєчники
/ну, не співпляшниці ж, зі співпляшниками…то, звичайно, справа теж приємна, коли в міру, але… люби, Боже, правду – ми ж чаюємо, бо історії про чай/,
отже, шановні мої, сподіваюся на пом’якшувальний вердикт моїй «липовій упередженості» від свідків цілющої сили липового чаю (читайте, прихильників та поціновувачів).
Ну, все. З виправданнями покінчила, переходжу до липок.
***
Пару тижнів тому я, проходячи повз них квітучих, проклинала все на світі, разом з липким соком, що лишається від лип на тротуарі, зі спогадами про понаднормове вживання того липового чаю, а най би його…
І жалілася-жалілася-жалілася…
Аж якось, мандруючи після дощу тихими затишними вуличками, всотуючи отой неймовірний запах дощу, я вхопила і аромат липового цвіту в повітрі. І було те пахкотіння геть не занадто.
Воно доносилося десь здалеку, вочевидь, розгубивши дорогою інтенсивність, та ще й вплетене в запах дощу, воно не дратувало і викликало головний біль, а, навпаки, приємно лоскотало ніздрі.
Та принада, немов тоненька цівка диму, що йде від заварника та й лоскоче тобі ніздрі, забиваючи памороки…
І такі той запах липи збудив теплі спогади…
Про літо і про зимові фанерні ящички, в які дідо з бабкою пакували свої безмежні любов та турботу…
Ті любов та турбота мали цілком собі фізичні вирази:
яблуками, медом, сухим липовим цвітом, волоськими горіхами, закрутками, а, іноді, і шматочком сала.
З тихих вуличок похмурого і холодного міста я раптом опинилася в селі за хатою…
Сонце, як майже завжди влітку, обіймало та пронизувало своїми щедрими обіймами все та всіх навколо.
Дідо в своєму пасічному капелюхові порається біля вуликів в садку…
Еххх… Що ж то був за капелюх! Крислатий і з сіткою… Він забирав всю нашу увагу, і кожен таємно мріяв, якщо випаде нагода, поносити того капелюха якомога довше.
І не тому, що хтось з нас боявся бджіл. Ми з ними виросли з тими бджолами, і, здається, ніколи особливо на них не зважали. Ну, не дам гарантії за всіх, але я так точно.
Наш дідо мав вулики. Не велику якусь там пасіку, а декілька вуликів для себе в садку. Тож бджоли для нас це було щось таке, наче ота базова комплектація.
І це я вам кажу, дитина алергік, яку після того, як бджола вшпилила під бровою прямісінько над оком, рідний тато не впізнав😊
Буває і таке, коли на тебе несеться однооке чудовисько і горлає ще за метрів 50:
– Татуууууу!!!
Буває, коли це однооке чудовисько ще й з розгону буцається в тебе головою, тісно обійнявши за ноги, бо вище ще не дістає.
Буває, коли ти питаєш цього одноокого не пірата, а незрозуміло кого:
- Дитино, ти чия? - а воно, похнюпившись каже:
- Як чия? Твоя!.. Тату, це ж я!
Та я знову відволіклася…
Так от, за тим м’яким ароматом липового цвіту, перенеслася я в той садок за хату. Якраз, коли дідо порався біля вуликів удвох зі стриєм. Вони саме збиралися качати мед.
Чи знаєте ви, як відкачують мед?
Як відкачують його зараз – поняття не маю, з цими новими технологіями.
А колись дід наш мав таку спеціальну металеву діжку, в яку закладалися стільники, зверху була така собі рама з ручкою, і то мало сі за ту ручку крутити.
Стільники оберталися всередині, мед стікав в діжку. Думаю, що працювало воно за принципом центрифуги чи чогось подібного.
/тут можна кинути в оповідачку все, на що вистачить вашої фантазії, якщо я помилилася в своїх припущеннях стосовно механіки дії тієї діжки./
Так от, мало того, що це було захопливе дійство наживо, це завжди було якимось маленьким святом посеред літа.
Всі дітлахи збиралися гуртом, а до нас ще й сусідські чи ті, хто приходив погратися на наш кут, бо стільки дітей на одному подвір’ї гуртом, здається, було тільки у наших бабки з дідом.
Може, ще десь було, того я не пам’ятаю, але вже як на літніх канікулах збиралася наша родина від тих, хто в садок ще ходить до старшокласників, то на нашому куті кожна вікова категорія мала собі своїх.
Отож, як той мед вже був відкачаний, – з літньої кухні виносили маленький, майже круглий дерев’яний стіл, ставили його посеред двору, навколо стільчики, а якщо дітей було багацько, то стільчики були зайвими.
Столик той був невеличкий, тож, якщо нас була маленька собі юрма, сісти всім місця не вистачало, а от без стільчиків стіл ставав майже резиновим за кількістю тих, хто міг навколо нього гуртуватися.
Так от, виносили той стіл, виносили парного обіднього молока в маленьких милих горнятках. До того всього білого запашного хліба, нарізаного великими товстими скибками і меду.
Одну чи дві глибокі тарілки отого свіжовідкачаного запашного меду. І стільники…
Ви уявляєте собі цей запах?...
Так пахкотить дитинство…
Воно пахне парним молоком, свіжим бурштиновим медом, теплим пухким білим хлібом з твердою хрусткою скоринкою і липовим цвітом…
***
Липа росла прямісінько через дорогу напроти нашої брами, і трохи лівіше, метрів за 30-50 вглиб, у бік тієї закутини, про яку я так люблю оповідати.
Липа росла біля стежки, що йшла собі прямісінько вгорб, і вела до обійстя нашої вуйни.
Для необізнаних: вуйни та вуйки, стрийни та стриї – то все дядьки та тітки, а якого ступеню споріднення та яка між ними різниця, то вже неважливо. Тож вуйна, то була наша тітонька. І біля стежки до її затишного чепурного обійстя росла та велетенська липа.
Вона було дуже високою і старою. Та була та липа міцна, струнка, і квітла буйно та рясно.
От її ніколи не було мені занадто. Вона була якась особлива. Відрізнялася формою та видом від тих лип, якими густо засаджені алеї в містах.
До того ж, та липка була одна, росла на відкритому просторі, можливо тому, її не було занадто.
Іноді, нас відправляли збирати липовий цвіт на чай. І завжди розповідали, який він корисний та цілющий.
Потім взимку, коли я нескінченно хворітиму і мені будуть постійно давати того липового чаю з медом, – я ненавидитиму і липу, і мед, і всі їхні корисності. Але то буде потім…
А поки літо-літечко, і дідо відкачує мед, ми стоїмо трохи осторонь, навшпиньки піднімаючись, щоб краще бачити те чарівне дійство.
Особисто мене завжди цікавило тільки дві речі – стільники та дідів капелюх до бджолів.
Здається, в родині я така одна – я не люблю мед. Я їм його або свіжовідкачаний рідкий або в стільниках. Все.
Виключення є тільки для ріпакового меду, білого меду з весняних квітів та колись ще було для алтайського гірського. Решта мені не смакує.
Тому отой момент, коли дідо відкачує мед чи не єдиний раз на рік, коли я їм той мед не з примусу, а з власного бажання та із задоволенням.
Але мед мене, звичайно, займає набагато менше, чим дідів капелюх…
Той великий крислатий капелюх… Ми шикувалися в чергу в садку, щоб поважно собі походити в тому капелюхові…
А якщо дід ще дав, чим бджоли обкурювати і пустив з усім тим до вуликів – оооооо! Життя вдалося!
То вже така розвага і таких емоцій, що ніяке вам індійське кіно, яке по неділях крутять в клубі, не може порівнятися з тими враженнями від того капелюха!
***
А ще запах липи мені про Стрипу...
Ні, не про ту, що річка. Хоча і про неї теж. Про маленький хутір, що розкинувся на пагорбах понад тією річенькою. Осьдечки. Лишень кладку перейти над бурхливими водами.
Хутір, на якому, куди оком не кинь, то сядь та й пиши картини, бо аж дух перехоплює від тих краєвидів.
Там на хуторі жив дідів молодший брат з родиною. Він був великий гуморист і все розважав нас якимось байками, від яких ми реготали до сліз.
І оповідав він ті байки в своєму садочку. Садочку, що здіймався трохи вгорб. В садочку, де теж стояли вулики, гули бджоли і завжди сяяла стриєва усмішка.
Я пам’ятаю великі морви, що рясно родили, прямісінько через дорогу навпроти обійстя. Та я не пам’ятаю, щоб хоч колись чула там запах липи чи бачила самі липки.
Але саме той сухий липовий цвіт, що взимку присилали бабка з дідом в тих посилках, завжди викликав у мене ці спогади:
квітнуть дерева в садку… той садок набагато більший, аніж наш… в садок веде невеличкий перелаз…
і ось ми зі стриєм чимчикуємо туди, вмощуємось в холодочку прямісінько навпроти того перелазу…
позаду гудуть бджоли…а перед нами, ген-ген за обійстям визирають такі милі серцю зелені пагорби…
і я чую, як в долині гуде колесо від млина, і ще далі ледь чутний плескіт річкових хвиль…
стрий починає з серйозним обличчям якусь свою байку… ми, роззявивши роти, зачаровано його слухаємо рівно аж до того місця, де починаємо реготати до сліз…
І вже у мене не мерзенна холодна зима за вікном, най її, яка б гарна та пухнаста вона не була… Я сиджу в ліжку з тим ненависним липовим чаєм, але душа моя - там, на хуторі, в літечку…
Душа моя на осонні, під хатою…
Де дід крутить самокрутку з тютюну-самосаду, дивиться на мене своїми ясними глибокими очима, мружиться від сонця, поправляє кашкета на чорному з одним сивим пасемком чубі та, змовницькі усміхнувшись, починає якусь свою оповідку…
Оповідку, від якої завмираєш з цікавості, хоч і закінчується все завжди однаково – ми регочемо!
Бо гумор – це якась вбудована базова комплектація, якою щедро обдарувала природа і діда, і стрия…
***
На Стрипу ми, зазвичай йшли пішки. Від села до хутора - 5 км проти течії.
Ідеш собі попід горою, що зветься "червоною", роззираєшся на всі боки, але вважєй, аби’м десь не стати на гадє, бо як сонечко вже гарно сходить, то вилазять ті гадюки погрітися на сонечку.
А з Стрипи, як назад додому, бувало, і човном сплавлялися водами дністровськими.
На хуторі ми слухали стриєві оповідки, а дорогою додому – дідові.
Байки їхні були різні, але завжди приносили багато сміху…
Ці натомлені важкою працею чоловіки...
З загрубілими долонями, з тим міцним терпким запахом тютюну, посеред всіх турбот та клопотів, що починалися вдосвіта і закінчувалися, іноді вже глибоко вночі, завжди мали час для онуків.
Завжди мали коліна, на які можна було застрибнути, натруджені руки, що тримали на тих колінах тебе міцно-преміцно і теплі сердечні обійми…
І сльози в очах щоразу, як ми розліталися по своїх «виріях», повертаючись до кам’яних джунглів.
***
Коли я чую запах липи...
який для мене завжди неначе з медом, чи бачу десь горіх, на якому зріють тугі, з гострим запахом та лискучою яскраво-зеленою шкіркою, плоди, – я миттєво повертаюся на те осоння, де дідо сидить на широкому дерев’яному табуреті і гойдає мене на колінах…
Я повертаюся в садок, де поважно, як чапля, викроковую в дідовому пасічному капелюхові…
Я повертаюся на хутір, де, між іншим, жила маленька косуля, яку ми випоювали з дитячої пляшечки молоком…
Стрий чи сусіди, хтось спас її, коли косили сіно. А як те дитятко підросло, то випустили в ліс, на волю…
Нам повезло застати це диво і навіть трошки долучатися до нього…
Я повертаюся до хліба "на дні"…
До того особливого хліба, заради якого можна було іти не п’ять, а, може, і значно більше кілометрів на хутір, де стрийна його випікала…
Бо білий хліб був в кожній хаті, а оцей «на дні» пекли мало де, і найсмачнішим він був у стрийни.
І ось ми сидимо на ґанку, споглядаємо через двір, як вона порається в стайні біля корови… Виходить з дійницею та й гукає нас в прохолоду хати…
А там все таке чепурне та гарне… Вишите, яскраве, вражаюче… І ми посеред тієї пишноти, смакуємо те свіже молоко і той добрезний, з кислинкою, хліб «на дні» з свіжим бурштиновим медом...
Я повертаюся в місце поза простором та часом…
В найбезпечніше місце на світі, сповнене любові, тепла, бабчиного голосу, що гукає нас з берега на обід…
Сповненого плескоту дністровських хвиль… Безтурботності… І величезної поливаної миски вареників, що пахкотять мало не на весь кут…
Я повертаюся в місце, де можна зцілити все…
Набратися живильної сили роду та самої матінки землі…
В місце, просякнуте особливим видом любові…
А про що вам липовий чай?
Далі буде…
З любов'ю,
Vydumka
Commentaires