Photo by Karolina Grabowska on Unsplash
Чи знаєте ви, як пахне безтурботне літо? Ви знаєте?
Як пахнуть пригоди? Як пахне сонце?
Як пахне спекотний день в полудень або надвечір?
Мені воно пахне чебрецем...
Жоден інший аромат з усього розмаїття десь в полях, в лісі чи на левадах не пахне мені отим разом узятим всім докупи. Стійкий запах пропечених сонцем, підсушених трав – він про літо і багато про що.
Та про пригоди, звитягу, хоробрість і сонце гамузом докупи, про безтурботність та веселий дзвінкій сміх зграйки дітлахів, що носяться ярами, небезпеку та ризик і водночас про відчуття тотальної безпеки та безмежного спокою…
Про відчуття безумовної любові, що огортає тебе, сповиває та колихає, поки ти шукаєш ключки на свій компас пригод…
Про все це мені тільки чебрець.
Знаєте, що таке свято сонячної літньої днини?
Ні, я тут вам не про Зелені свята, Івана Купала чи Петра і Павла.
Я про той ранок, коли дідо бере косу і йде косити на леваді сіно.
Вжжжух-вжжжжух... - співає коса, - вжжжух-вжжжух!
Коса співає у вправних дідових руках, що ловко кладуть стіжками покоси. А ми в нетерплячому передчутті, коли ж те сіно за день-два підсохне і ось тоді вже
свято - на всю губу свято!
Бо ми наввипередки женемо на леваду звивистою стежкою догори і звідти котимося по тому сіну, так вправно, як хто може. І регочемо.
І вилазимо на вишні над провалом, на самісінькі чубки, поки не бачать дорослі, бо ох, і дістанеться ж нам на горіхи. І граємо в козаків-розбійників чи у хованки.
Шух-шух-шух…. Шурхотить сіно від моїх перекочувань. І крізь його запах пробивається чебрець.
Шух-шух-шух... Аж до самого старезного горіха внизу. Могутнього, гарного. Він щедро та вправно родить. А ще його стовбур роздвоюється якраз так зручно, неначе крісло. І кожен з нас намагається туди примоститися.
Від горіха іде гіркуватий та гострий запах. Але рідний та приємний.
Ну, якщо вже не вдалося першому зайняти те крісло, от принаймні стовбур такий зручний, що можна видертися вище та й сісти на котрусь міцну гілку. І навіть ногами побовтати. Шух-шух-шух…
І ось ми вже в закутині.
Там не покачаєшся так, як з дідової левади. Бо є колючки, мурашники та й інших «пересторог» немало, бо худоба пасеться там двічі на день, і ділимо ми її разом ту закутину - худоба та дітлахи.
Що то воно таке та закутина?
То місцина, яка за кутом. Але за яким? За якимось умовним або справжнім куточком села.
І виглядає та закутина неймовірно. І безмежно. Як усенький тобі космос. Особливо, коли тобі 4, 5, 6… Та що там, навіть коли тобі 14-16 - вона все одно така ж безмежна, як Всесвіт...
Бо то відкрита місцина, оточена з двох боків, якраз навпроти один одного, лісами, а з інших двох - дорогою що огинає ті лісочки та й біжить собі поволеньки до села, і напроти тієї дороги - городами та стежками, що збігають пагорбами в долину.
І видно з тієї закутини весь-всенький світ того «Гобітону» під назвою Хмелева. І не тільки. Видно каньйон, де звиваються води Дністра, видно пагорби на протилежнім боці річки.
І ніякий він вам не протилежний. Пхе… Хто це так говорив би! Він - той бік.
І всі села та хутори, що розкинулися на пагорбах чи між ними мають визначену собі локацію – на тім боці.
І ось, нарешті, коли після нудних панельок та розпеченого асфальту, проїхавши півдоби, мужньо витримавши всі ЛАЗи та ПАЗи, всі порохи сільських доріг, всі ями та ямочки, всі великі та маленькі камені, всю куряву, що нещадно забила ніздрі, ти врешті-решт, просиш водія зупинити біля сОсни…
Це не якась там вам одинока сосна, це цілий сосновий бір, що зветься сОсна, і вона гездечки при самій дорозі, якраз до якої хвилями своїми неосяжними докочується ота безмежна закутина...
Тож коли нарешті, той жовтий закопчений курявою ПАЗ зупиняється… Ти вистрибуєш з автобуса… Тамуєш сльози туги та захвату одночасно… Втягуєш рвучко запах тієї соснової глиці, змішаний з запахом свіжих суниць, кущиків дикої шипшини і все твоє єство дзвенить, бринить від щастя…
А серденько тьохкає, як той соловейко в гаї…Тіко набагато сильніше…
І те щастя воно рветься назовні, і ось не спам’ятавшись, як, - ти мчиш тією закутиною, волаючи від захвату, намотуєш кола, сповитий тим неймовірним ароматом свободи, пригод та затишку, якими пахне чебрець.
Пахне неймовірно, пробиваючись крізь всю багатоголосну складну симфонію ароматів… Пробиваючись не експансивно, не нав’язливо, але стійко…
Ти носишся колами, відчуваючи, як з спиною розгорнулися гігантські крила, ловиш лагідне проміннячко світила, що котиться за небокрай, усмішку таких милих твоєму серцю пагорбів на тім боці і привітний плюскіт Дністра…
Воно все промовляє до тебе… Любов’ю, радістю та обіцянками казкових вражень…
***
Ех… Рип-рип… Сніг рипить під твоїми новенькими червоними чобітками, що мама привезла тобі із самого Києва… Рип-рип…Сніг блищить та переливається, як скарби в твоєму калейдоскопі…
Ти з татом несеш додому фанерний ящичок, де бабусиним каліграфічним почерком виведена ваша адреса, а на самому ящичку червоні печатки з сургучу…
Рип-рип…Ти розмірковуєш, як би ото зняти ті печатки, не пошкодивши, бо то ж цілий скарб, з яким потім можна гратися в королівство та скарби, бо у тебе є ціла печатка а, якщо повезе, то й дві.
Рип-рип… Що ж там в тій посилці, міркуєш, стискаючи кулачки в рукавичках, бо на вулиці зимно і мороз потроху добирається до твоїх пальчиків та до носа…
Що ж там?
Ти ковзаєш новенькими чобітками по розкатаному багатьма ніжками снігу… Стрибаєш в кучугури…Та знов повертаєшся думками до того ящичка в татових руках…
Посилка - це теж свято. І очікування якогось дива.
Бабка з дідом, як завжди, поклали туди багато яблук та горіхів, а може і баночку меду чи шматочок сала, турботливо завитий в папір, щоб не зіпсувався... А що ж іще?
Вдома тато вправно знімає кришку, обережно виймаючи цвяшки і навколо розливається запах дідівського обійстя… Яблук, що стоять в хаті повсюдно і їхній терпкий аромат нагадує, як лагідно тріщить вогонь в печі…
І звідти тягне пиріжками з вишнями та яблуками…
І як пахне сама піч, коли палИться… І всі ті пахощі… ммммм… Вони про Різдво, Маланку та Водохреща… Про зимову казку…
З ящичка тягне горіхами, і ти згадуєш літечко, і ті горіхи, що присушуються десь на осонні…
Навіть трохи тієї старої скрині, з якої час від часу, як хтось в неї зазира, та й «дме» нудно вічністю, тягне тобі з тієї посилки…
І перед очима постає долішня хата, вся в образАх та рушниках… Де влітку завжди можна сховатися від спеки, а ще витягти з шафи вишняка, який бабка тримає, як ліки для шлунку, і натягати в горнятко тих хмільних вишень…
Тато виймає з ящичка ту любов, що склали туди його батьки.
І ось ти чуєш знайомий до болю запах… Бачиш сухі гілочки, від яких він іде…
І не страшна тобі вже та зима з морозами…
Бо ось в заварничок летить дрібка чорного чаю і до нього духмяні гілочки чебрецю…
Пару ковточків і все…
Ти в своєму літечку. В своїй закутині. В своїй безмежній свободі та величі краси навкруги.
Тут вже і кукіт зозулі виринає десь в пам’яті, і луна понад річкою, що вторить за чаплею чи шуліками, і перегук вдосвітніх когутів, що піють о четвертій чи п’ятій ранку, сповіщаючи околиці, що настав новий день…
І світанкове, коли ще молочний серпанок сповиває собою все обійстя і хату, заспокійливе: гургургур… гургургур… яке десь, приховані тим серпанком, видають горлички…
І так щемно на серці від того, так добре…
І жоден мороз за вікном не може вже зіпсувати тобі настрій. Жоден життєвий буревій не здатен тебе здолати чи зламати...
Бо у тебе є твій чебрець. Твоє літо. Твій власний неосяжний космос… Твій світ, сповнений безумовної любові… Твоє джерело натхнення… Твої цілющі ліки…Твоє джерело Життя…І воно торжествує…
Такий він, маленький чепурненький чебрець з його безмежною неймовірною магією. І його історія.
Далі буде…
З любов'ю,
Vydumka
Comments