Моєму братові Андрійкові,
чиє почуття гумору та доброта мандрують зі мною
під час подорожі планетою Земля.
Vydumka
В дитинстві у мене було маленьке біле горнятко з намальованими на ньому чорничками. Воно було гарне, мало просту, але якусь невимовно чарівну форму, і було улюбленим. І невеличким.
Якось так у нас в сім’ї склалося, що в повсякденному вжитку не було тих великих горнят, з яких можна неспіхом годину сьорбати чай. А от в домі у моїх братів вони були.
Їх було два. І вони мене завжди заворожували. Ті величезні, омріяні мною сині горнятка.
Десь там на тому глибокому синьому було щось трохи поцяцьковано золотом. Всередині вони було білі-білісінькі, а зовні – темні, як ніч.
І мене завжди приваблював цей контраст – густий та оксамитовий колір міцного чорного чаю, білі стіночки горнятка всередині і гарні темно-сині зовні.
І ще аромат. Міцний, терпкий і особливий. Бо з цукром. Бо солодкий.
Він має інакший запах, аніж чорний чай без... Він пахне дитинством та радістю.
Бо в нашому дитинстві ніхто не чув вам ні про які ЗСЖ чи чай без цукру. Як взагалі таке в голову прийти могло? Пхе… Що ж той за чай, як що в нім цукру катма?! Ну, хіба що з медом в прикуску.
А так, то навіть собі ніхто б такого і не нафантазував такої дивини - чай без цукру…Пхееееее…
І ось сидимо ми на тій маленькій білій кухні, за вікном сяє полуденне сонце і його промені на тій кухні скрізь. І ми, немов огорнені тими променями,
і це ніяка вам не маленька кухонька в невеличкій квартирі. Це вже якесь казкове королівство, сповнене різних загадок та дивовиж.
І ми п’ємо чай. З тих величезних горнят...
Не просто п’ємо. Ми булькаємо тим чаєчком на всі можливі лади і регочемо одне з одного. Нам всього-то 4-5 чи 5-6, і ми чекаємо, поки нам дадуть команду на вихід. Бо нас чекає ціла купа пригод - ми йдемо на весь день на Десну.
І від того передчуття такої нехитрої дитячої втіхи в грудях лоскоче так, ніби туди поселили якусь смішинку.
І вона, та смішинка, там зсередини розсипається дрібними часточками, які зачіпаються за все, що можуть, та й викликають той приємний лоскіт.
Тож поки ми чекаємо на свій світ пригод - бавимося своїми змаганнями з вправності в «академічному бульканні» в тих горнятах. А ще бовтаємо щодуху ногами під табуретами…
Дивно, як ми з них тоді не перекидалися, але хіба ж то наші голови займав той клопіт?
Вправне булькання та сьорбання, і хихотіння – ото все, що займало всеньку нашу увагу.
Ми змовницькі перезиралися, усміхалися і хихотіли. І були щасливі...
Там було затишно на тій маленькій біленькій кухні. Звичайно, зауваження ми теж ловили, але як тільки-но дорослі пропадали з поля зору, поверталися до своїх змагань.
-Дивись, дивися! - і ось вже бульки йдуть горням стільки, на скільки стане повітря в легенях.
- А я ось так можу!
- А дивися ось тако!
І сміх, сміх…Багато безтурботного сміху. І бісики в очах. Бо очі сміються...
Бо з очей вистрибують ті смішинки та й танцюють свій невидимий танок посеред тих сонячних променів, що сповивають нас материнською ласкою лагідною.
Дивно, правда? - Бо мені ті великі сині горнята з гарячим чаєм не про зиму, а про тепле літечко.
Бо такими я їх пам’ятаю. Мабуть, ми і взимку зігрівалися з них чаєм, але того моя пам’ять не зберегла. Зберегла саме літо. І сміх, наш безтурботний сміх…
***
Ми йдемо по залитій сонцем широкій дорозі. Може, вона не така вже й широка, та в дитинстві саме такою видавалася, як і тополі обабіч - казковими велетами.
Йдемо, підстрибуючи час від часу, чи ганяючи наввипередки попереду батьків. Несемося в свої пригоди, до нашої красуні Десни.
На пляжі під ногами шурхотить м’який жовтий пісочок, широкі води м’яко плюскотять дрібними хвильками від катерів для прогулянок та моторних човнів.
А ще є буксири. Оооо! То окремий вид розваг!
Коли іде буксир і він штовхає баржу, належно негайно покинути всі свої справи, від побудови казкових замків до закопування в піску, завмерти на хвильку, тамуючи подих на березі, а потім почати голосно обговорювати, що ж то везе та баржа, яке воно, який буксир, чи старий, чи новенький, і взагалі, це ж так захопливо споглядати ті баржі!
Це вам не якісь там кораблі з юрмою, яку везуть на прогулянку, які проходять повз раз по раз, і ми лишень покидаємо все і кидаємося в воду, щоб погойдатися на хвильках.
Заради споглядання буксирів з баржами можна і на хвильки не зважати, пожертвувати цією розвагою заради іншого цікавішого. Заради того «живого кіно».
А чим ще займатися серйозним дорослим людям років 7-8, га?
Це ж ми вже вам не якісь жовторотики, що бігають в смішних недолугих плавках, у когось навіть з рюшами, панамках на голові та купанням в «лягушатнику».
Ні...
Серйозні «дорослі» люди років 7-8 вже купаються на відкритих просторах, з розгону стрибають у воду, бажано досягти того місця, де дна тобі вже нема або майже нема, і обговорюють серйозні речі, як от баржі та буксири.
Звісно, від панамок ще ніде дітися не можна, а от плавки ми вже обираємо собі самі. Отак вам!
А якщо ті люди приїхали на літні канікули в село, і їх взяли старші з собою сплавлятися «від склепу» - то вже взагалі страшенне везіння. Та про цю подію треба писати окрему оповідку, яку розповість той чай, який про неї нагадав.
Повертаюся до чорного з цукром у великих синіх горнятах.
Коли ми зустрічаємося, щоб разом іти на пляж, - у нас майже завжди є той чай.
Він, як оце вам Козелець на трасі Чернігів-Київ. Якщо Козелець, а так воно і є, – це приблизно середина шляху між містами, то чай - це наш «Козелець» по дорозі на пляж.
Знаєте чим прославився той Козелець? Думаєте собі історичними пам’ятками та минулим? Пхххе…
Там, в тому містечку, обов’язково!!! треба з’їсти, купованого у бабки на автовокзалі біляша.
Ось вона, головна слава Козельця, - бі-ля-ші!
І бабки, що торгують ними на автостанції сумлінно підтримують імідж головної принади міста :).
Так от, біляша треба з’їсти обов’язково!
Довести тією дією батьків до інфаркту, щоб вони не жили нудно, бо тепер матимуть на добу чи дві адреналіновий тонус – пронесе, слава Богу, чи таки втруїться дитина тим біляшем, який:
«…невідомо з чого зроблений, а якщо воно ще півгодини тому бігало та гавкало…»
©Мама
і
«та я тебе прошу, все буде добре»
©Тато.
Тато, якого і було вмовлено на той біляш, нетерпляче підстрибуючи і зазираючи тому татові в очі так, що сучасна молодь охарактеризувала би: «…як котик з «Шрека»», так ось тато бере на себе весь «удар».
Тато добре знає, що спасу йому не буде наступні дві доби, боронь Боже, ту дитину десь потягне чихнути чи пожалітися, що животик болить.
І взагалі, навіть, якщо у тієї дитини чуб лежатиме якось не так, то все одно буде причинно-наслідковий зв’язок з тим біляшем.
Ох, вибачте, відволіклася! Тож я казала, що
той чай в тих великих горнятах моєї мрії, він був умовним «Козельцем» між виходом з дому та попаданням в обійми зачарованої Десни.
Географічно, звичайно ж, це було зовсім не так.
Бо від чаю до Десни було рівно 10-15 хвилин ходу неспіхом. А від дому до чаю - пішки з годиноньку, а транспортом - з пів - з одного кінцям міста – в інший.
Проте дорога від точки Д (дім) до точки Де (Десна) крізь точку Ч (чай, звісно) займала рівну кількість часу. А іноді між Ч та Де – і більшу.
Бо там, де чай, міг бути ще й сніданок, чи перекус з свіжих фруктів-ягід, чи просто гойдалки у дворі чи хованки, чи квач.
Але той чай… Стільки в тому чаї… І в тих горнятах…
***
Ти, брате, завжди був поблажливим, і якщо вільне горня було тільки одне - воно діставалося мені, бо я його просила. Я ж бо гостя. І сестра.
Ти завжди був поблажливим і завжди був поруч, бо як старші ми дружили «проти всіх» малявок, за яких нам час від часу діставалося.
Ми побилися тільки один-єдиний раз в житті, коли менші так злякалися, що побігли за дідом і він розтягнув нас в садку під яблунею. Тай побилися ми не через якісь «скарби». А за якісь свої переконання.
Я не пам’ятаю, щоб колись до чи після ми мали якісь серйозні конфлікти.
Ти завжди був і є для мене взірцем безкорисливої доброти, вірності та неймовірного почуття гумору, яке здатне було зцілити будь-яку депресію та виправити будь-яку катастрофу.
Це від тебе я заразилася цим вмінням зі сміхом змальовувати щось буденне та просте чи щось, що пожбурило в прірву фрустрацій. Змальовувати так, що люди навколо починають сміятися від цих оповідок, навіть, якщо я сама тим часом, булькаю, як окріп в банячку, від злісті.
Ось цьому я ще в тебе не навчилася – не кипіти від гніву чи злісті, коли оповідаю про якісь власні халепи чи негаразди. Бо ти це завжди робив по-доброму, а з мене, зазвичай, ллється їдка іронія та кусючий сарказм.
Ходи… Ходи трошки сюди, в цей, сповнений марноти, світ…
Я зроблю нам того солодкого чаю з дитинства. У великі горнята. Ми побулькаємо тим чаєчком разом, як у дитинстві… Отим «академічним бульканням».
І ти навчиш мене своєї мудрості – сміятися з халеп та негараздів життя без руйнівного негативу.
Люблю тебе. До зустрічі в інших світах!
Далі буде…
З любов'ю,
Vydumka
Comments