"Диявол ховається в дрібницях"
Авторство достеменно невідоме
Photo by Cristian Palmer on Unsplash
Я багато років не могла відповісти на запитання, чим же я хотіла би таким займатися, що мені не набридає і чому я готова була б присвячувати більшу частину свого життєвого часу?
І скільки б відповідей до мене на приходило, вони завжди були або хибні, або неповні, або це були якісь компроміси.
Я не могла зрозуміти, чому так відбувається? Адже я, як працьовита бджілка, працюю і працюю над створенням кращої версії себе, але весь час десь віднаходжу, що знову щось не те.
І ось це "не те" муляло мені, як скалка в тому місці, що призначене для сидіння та амортизації ;-), аж поки я не усвідомила одну просту річ - я не вивчила себе. Я добре не знала себе. У мене не було цього досвіду, чи було його недостатньо.
Бо той хтось, ким була я, не був мною - це був набір відповідностей очікуванням інших людей. Це був набір стратегій виживання та отримання життєво необхідної любові за будь-яку ціну. Але там не було мене.
Мене, яка досліджувала би себе та цей світ крізь власні призми. Без отієї валізи чужих та власних досвідів, родинних історій, обмежучих переконань...
Розміри валізи з роками зменшувалися. І, нарешті, я змогла вже відрізняти, де моє, а де чуже. Ось тут вигулькує на світ мама, ось тут – тато. Ось я все це нейтралізую і залишаюся я.
"Вбийте в собі своїх батьків" - ця цитата Ошо просто вивернула мене навиворіт багато десятиліть тому.
І я часто поверталася до цих слів подумки. Щоразу, як віднаходила якусь частину батьків в собі і її "вбивала". Звичайно, якусь деструктивну частину, бо те, що я взяла від них корисного, я бережу та примножую.
І ось у мене є я. І відповідей на запитання все менше, і вони все чистіші та правдивіші. Без чужих домішок. Проте, оте "щось не так" ніде не ділось.
Як набридливий ґедзь, що дзижчить у вухо – відмахуєшся від нього, пару секунд тиші, а потім він знову повертається.
І тут робота стала мені в пригоді. Робота не з собою, а з клієнтами. Маю двох постійних клієнтів, чиї запити ніяк не вирішаться повністю. Зауважу, що ці люди працюють і з професійними психологами, не тільки зі мною.
А запити такі: "Я нікому не потрібна" та "Мене ніхто не помічає". Різні люди, різні історії життя, різний досвід.
Та за цими обмежуючими переконаннями стоїть одне почуття: НЕПОТРІБНІСТЬ.
Звичайно, якщо копнути глибше там знайдуться образа, покинутість і ще багато чого супутнього.
Та, головне, у цих людей немає відчуття власної цінності. Цінності себе, своїх талантів, і того, що вони – дар цьому світові.
Чому нема - окрема глибока тема. Та головне в ній - нестача батьківської безумовної любові та достатньої уваги в дитинстві.
Наголошую, – уваги! Не тотального контролю за кожним кроком та подихом. Контролю, від якого можна задихнутися. А нормальної якісної уваги, якої без любові просто не буває.
Мені весь час муляв цей незавершений гештальт. Чому? Чому до моїх клієнтів знову і знову повертаються ці почуття?
Потім я збагнула, що маю дурну звичку знецінювати абсолютно все, що роблю, створила чи досягла.
Не можу сказати, що цілком і повністю позбавилася цієї дурної звички, але зараз принаймні вона ходить "в ошийнику, на повідку та виконує команду: "Поруч!"
І ось до мене прийшло моє просте відкриття. Просте, але приголомшуюче своє простотою та істинністю:
для того, щоб знати, чим я дійсно готова займатися більшу частину свого життя - потрібно добре знати себе.
Зрозуміло, що процес самопізнання безперервний і триває завжди. Але якщо у мене цього досвіду пізнання поки що зовсім небагато, то звідки ж у мене буде впевненість в тому, чого саме я прагну.
Є люди, які абсолютно точно знають, чим вони хочуть займатися протягом життя. Так, це може змінитися, але якийсь тривалий етап життя вони мають цю пристрасть та ідуть за нею.
А є люди, які не знають, чого хочуть. Або думають, що знають, а коли занурюються в якусь діяльність – розуміють, що то "геть не моє".
Чому так?
Бо немає достатнього досвіду дослідження себе, своїх істинних бажань та пристрастей. Своїх вподобань.
Це люди, які вивчають чиїсь успішні моделі та ролі. І приміряють їх на себе. Іноді, це спрацьовує. Якщо це співпало з нашими справжніми "хочу" та "прагну". Та часто це так, неначе ти та ейнштейнівська риба, що намагається лізти на дерево.
Бо замість того, щоб зосередитися на тому, що ми відчуваємо, чи нам комфортно, чи ця діяльність приносить задоволення, ми звертаємо увагу на зовнішні фактори:
які ще "скіли" прокачати, скільки нових тих навичок здобути, щоб ставати кращими та ефективнішими.
Чесно? У мене це не спрацювало. Жодного разу. Жодного. Навіть, якщо зовні я мала успіх та непогані заробітки, внутрішня прірва ставала все глибшою та більшою. Гроші не тішили, і було постійне відчуття, що я краду життя у себе сама, зливаю його кудись, і не живу.
З часом, я "навернула себе на шлях істинний" 😆, це в тому, що стосувалося професійної діяльності. Та той ґедзь продовжував супроводжувати мене повсюдно.
Аж поки нещодавно в моїй голові не виринуло дві цитати поспіль. Перша – ось та, ошівська, а друга – "Диявол криється у дрібницях".
Я стала звертати більше уваги на власні почуття. Так, саме на них. Але не на ті, які виникають, як відгук на щось суттєве чи глобальне, ні. Саме на свої емоції в якихось повсякденних справах, діяльності, дрібницях.
І цей досвід, глибокого занурення в ці дрібниці та постійного спостереження за ними, дав мені набагато більше знань про себе саму, чим всі чужі пантофлі чи пальта, які я на себе натягала у пошуках того, що підійде мені.
Бо Бог теж ховається у дрібницях. Ми живемо в дуальному світі, чорт і янгол співіснують всередині нас. Ті кого називають просвітленими, зуміли збалансувати обидва полюси всередині себе.
Звичайно, є фахівці у певних сферах, що розкладуть вам чи мені по поличках: те, до чого у нас є хист, сфери, де себе краще застосовувати з огляду на власні таланти та вподобання. Але...
Жоден фахівець не зможе на всі 100% стати мною чи вами.
Я, наприклад, маю гарно підвішений язик та вмію легко будувати комунікації. І ціле життя тільки і вислуховую, де і як мені себе краще застосувати.
І знаєте що? Це все стосується або постійної комунікації з різними людьми, або сфери обслуговування, або, взагалі, управління. Я випробувала все з означеного.
І мій досвід виголосив одне: неприйнятно! Бо, незважаючи на природній дар, я терпіти не можу спілкування в тих форматах, що потрібні для тих сфер, в яких мені себе пропонували застосовувати. Ось так.
Є люди, які просто обожнюють допомогати іншим. Вони отримують від цього задоволення. Вони відчувають, що живуть і почуваються щасливими. Навіть, коли складно. Але це не я.
Я люблю ділитися власним досвідом чи надбаннями. Я люблю розповідати історії. Я люблю щось створювати. Не для когось, а тому що хочу. Бо це моя пристрасть, моє бажання і єдине, що є паливом мого внутрішнього двигуна.
Так, потім, коли я насолоджуся процесом творіння, я пущу своє дітище у "великий світ" і буду тішитися від того, що воно принесло комусь користь.
Але моя жага – це творчість. На самоті. Це те, що наповнює і підкидає дрова у моє внутрішнє багаття.
А пряма комунікація – ні. Вона виснажує, а не наповнює. І яка мені справа, що у мене до того хист?
Ті способи використання цього хисту, які мені пропонували протягом всього мого життя, жодним чином не надихали та не підтримували мене, а тільки викликали руйнацію та страшний внутрішній протест.
Хоч я і маю підвішений язик і в реальному житті у людей створюється ілюзія того, що я заправський екстраверт - ні, це лишень ілюзія! Як істинний інтроверт - робити щось дійсно вартісне та відновлювати сили я можу виключно наодинці з собою. Десь в своїй "норі" чи "чертогах розуму", але точно дистанційовано від решти людства.
Нещодавно я перевірялася свою рейв карту з Дизайну людини. Це один з моїх улюблених інструментів самовдосконалення.
Я побачила, що мій особистий "рецепт" для пошуку того, що "моє", завжди був на поверхні. Та я забула про нього. А якби пам'ятала, то давно вже знайшла би ту стежку, яка моя і ті двері, до яких підійдуть саме мої ключі.
В Дизайні людини є такі поняття, як проживання свого фальшивого або істинного "Я". І ось прочитання моєї карти нагадало мені, що гіркота та розчарування –це індикатори того, що я іду фальшивим шляхом. Обираю не ту страгтегію взаємодії зі світом.
Тобто, якщо я відчуваю саме ці почуття – отже я звернула на якусь фальшиву стежку. Підкреслю, це тільки мій "індивідуальний" рецепт.
Та мені здається, що в ньому є те, що згодиться для всіх. Я кажу не про почуття в моменті. Адже не все буває, як по нотах, бувають гірші моменти, бувають кращі.
Я кажу про почуття, які тлом проходять через дні, тижні, місяці та роки життя, коли ми займаємось якоюсь діяльністю.
Наприклад, іноді я співаю, коли закінчую роботу, бо мій робочий день пройшов пречудово. Іноді, я просто ховаюся глибоко всередину, бо день був важкий і йду кудись на лоно природи, щоб відпочити і не зненавидіти все людство.
Та чи це означає, що я відмовлюся від своєї діяльності? Звичайно, ні. Бо люблю те, що роблю. І отримую задоволення. Розчарування в моменті, невдача –це тимчасові явища. А не фонове відчуття, яке переслідує мене постійно.
Але якщо щось дратує мене завжди, навіть від однієї згадки, то дивно було б очікувати, що воно мені стане з часом подобатися. Адже, це просто якийсь рівень знущання над собою.
Диявол ховається в дрібницях. Мені вистачило всього місяць часу спостережень (і попередні 25 років роботи над собою), щоб зрозуміти, де сховався мій.
Зараз, після цього важливого відкриття, мені доведеться провести багато роботи, щоб побудувати новий фундамент свого нового життя. Але саме того, де мій хист буде застосований в тих форматах, що мені приносять радість та задоволення, а іншим людям користь та натхнення.
Якщо ви маєте в житті складності, подібні до моїх, і ніяк не знайдете тієї чарівної "кнопки", яку потрібно виключити чи включити, щоб життя відлагодилося, пошукайте свого "диявола в дрібницях", в тих почуттях, які відчуваєте в повсякденному житті та рутинних справах.
Я несвідомо обирала весь час досвід, який заганяв мене в почуття роздратування та гніву.
Чим я займалася потім? Виправляла ситуацію. Та коли я занурилася глибоко всередину у пошуках відповіді, то зрозуміла, що маю цю деструктивну стратегію взаємодії зі світом.
Чому? Через певний травматичний досвід, здобутий в дитинстві.
Та усвідомивши це, я змогла змінювати те, що обираю. Те, що приходить в моє життя, бо резонує моїм новим почуттям, відчуттям та переконанням.
Я пишу, бо отримую задоволення від викладання своїх думок "на папері". І мене тішить думка про те, що хтось може зекономити собі купу років життя, скориставшись моїм досвідом та змінивши свої "не те" та "не так" на те, щоб бути рибою, яка плаває у своїй водоймі, а не намагається влізти на дерево.
І нехай ваша істинна водойма буде безмежним океаном. Бо все, що в нас істинне – не має ані меж, ані закінчення, ані початку. Тільки безмежні глибину, вись та шир.
Намасте🙏
Life will be better!
Сподобався матеріал - діліться ним з іншими в соцмережах, залиште авторові вподобайку - так він знатиме, що його діяльність приносить користь.
Comments